Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Будимир не перечив. Зрештою, хто він їм, отсим воям відважним? Лиш побратим по мечу.

А завтра вранці знову налетіла орда. Знову січа…

Власне, це вже була і не січа — побоїсько. Котилися голови роденських росів і полянських воїв од кривих і довгих мечів непереможних аланів. Тріщали кістки. Хропіли коні. Ніхто не благав пощади. Будимирові очі не бачили перед собою нічого, окрім плескатих, знівечених рубцями безбородих облич, окрім занесених над головою мечів…

Раптом узрів: степовики тікають. Лячно повертають коней і тікають у степ. Від якої сили? Їх лишилася жменька, відважних і ошалілих від січі. І в цю мить угледів, як з нагір'я в широку долину, де билися його вої, летіли комонники з піднятими мечами, з гиком і свистом. Над передніми верхівцями розвівались корогви і чорні бунчуки князів.

Підмога!.. Довгождана і вчасна підмога. Старий Славута дотримав свого слова — прислав велику рать у поміч князю Любу. Під зеленими, із золотистим колом корогвами бились дружини полян. Білі корогви із зеленою і синьою смужками маяли над сіверянами і деснянськими полянами. А ще… не вірив очам: на вітрі тріпотіли корогви його рідного племені — уличів. Перехрещені голубі й зелені смужки на трикутних полотнищах. Немовби зелені ниви уличської землі, перерізані голубими потічками й ріками, прийшли битися на роське поле з чорною навалою степовиків…

Алани-яси тікали. Щодуху гнали своїх коней назад, завертали кибитки й табуни — тільки чорна хмара збитої землі вставала навздогін, у якій ніби танули, розчинялись непрошені ординці.

Будимир дивився їм услід і реготав. По його змокрілому обличчю текли сльози, брудні від пилу, поту й крові. Ось вона, солодка мить перемоги!.. Гіркої, як полинова потерть. Важка, ніби увесь світ враз возліг на твої плечі…

Невисокий чорновусий кремезняк підскочив до Будимира. З блискучо-сріблистим хвостом бунчука в руках. Князь! Але який? Будимир рукою вказав на захололе тіло Люба. Той кресонув гарячим поглядом карих очей услід степовикам. Підняв бунчук і помчав за ордою. Комонники ринули за ним.

Коли князь Чернь — а то був він — із воями повернувся назад, уже насувалися вечірні сутінки. Вої повтикали мечі довкола тіла загиблого Люба, який все ще з докором дивився в небесну вись. Вої віддали йому останню шану. Потім переклали тіло на верету, підвісили між чотирма кіньми. І рушили.

Коні йшли коротким, легким кроком, низько похнюпивши голови. Їхні довгі гриви сягали трави. Будимирові також здавалося, що він навіки осиротів, що його душа пронизана тернами і кровоточить невигойною печаллю…

— Куди йдемо? — тихо спитав у князя Черня.

— У землю полян.

— Добрий був князь.

— Тобі князь, а мені побратим. Поставлю йому у своїй землі град його імені — Любечів. На пам'ять нащадкам…

Роські вої поспішали додому…

Коли Добрин опритомнів, був уже білий день. Під ним тихо поскрипували величезні, виплетені з лози колеса. Попереду йшли неквапом круторогі ситі воли. Пара за парою. Скільки ж пар волів? Добрин не міг підрахувати — мерехтіло в очах. Крутилися лозяні кола….

Він оглянувся обіруч. Слідом за тим повозом, на якому він лежав, торохтіли інші. На деяких з них були напнуті високі халабуди з погано вичинених шкур. Вони смерділи. Над ними кружляли чорні рої мух.

Добрин відчув, що і на його обличчі повзають мухи. Хотів підняти руку, щоб відігнати їх. А руки його були примотузені до тіла.

Нарешті угледів на сусідньому повозі Власта. Очі його були заплющені.

— Власте! — Той звів голову. — Де ми?

— Не знаю. Нас захопили якісь ординці.

Знову рипіли під ними вози. Над головами пливло сліпучо-біле сонце. Палило вуста й висушувало думку. Ніхто не обзивався до нього.

Плетені обіддя коліс котилися, розгойдуючи його широкий віз, крізь ночі й дні, крізь серпанкові ранки… Крізь сліпучі спалахи місяця зарева.

І котився повоз із Добрином під Білою Дорогою. Котився на захід сонця.

Але одного разу все те кінчилося. Йому розмотузили руки і, стягнувши з воза, поставили на ноги. Далі примусили йти, тримаючись за ярмо першої пари волів. Тепер Добрин міг порахувати — його віз тягло шість пар волів.

Сусідній повоз вів дядько Власт. Біля кожного був свій проводир. Може, такі самі бранці, як і вони.

Перепливали якісь річки і ріки. Буг? Дністер? Прут? Довго обминали ліси й діброви. Нарешті спинились. Власт повідомив: ординські вершники помчали вперед, певно, там десь наскочили на сторожовий заслон.