Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Угорі, на рівному привіллі високої кручі, куди тягнуться витопти й путівці від Почайни, стоїть крислатий дуб.

Верховіттями сягає білої хмарини, що зависла над прибережними узвишшями. А внизу стовбур покручений, ніби обвитий врослим у нього товстенним гіллям. Під дубом — камінням окреслене коло. В його гладенькі гранітні плити впирається кам'яними ногами висічений із брили граніту ідол. Довгобразий, з тонкими насупленими бровами на високому чолі, під довгим носом — підкови вусів, що спадають аж до грудей. Висока шапка — із кованого срібла — накриває голову. Сіре кам'яне обличчя ідола мертве й незрушне. Лише очі… То одне, то друге, то обидва разом відсвічують прозорою червінню. Ніби ті очі живі. Ніби в них зачаїлась ненависть чи дрімає відвага.

То Перун. Таке враження, ніби він оглядає задніпровські далі, де також живуть поляни. Охоронець їхніх жител і їхніх нив мав помічати здаля небезпеку. Вгадувати наближення чужинців на лодіях, що часто йшли з мечами, і, в разі потреби, кликати полян загородити їм шлях, вгадувати прибуття добрих гостей і зичливо приймати їх тут.

В руках у Перуна — висічений меч. Бо він має захищати рід слов'янський від пагуби. На кам'яних плитах жертовника, де стоїть ідол, висічені коні, стріли і лук. Перун мав наділяти рід слов'ян-полян зброєю, яка їх захищає. На цих же плитах влаштовано Перунове требище. Здіймається в небо тонка цівка диму. Тут волхви приносять своєму захиснику жертву…

Будимир очікувально хилить на груди голову. Як і побратими — інші полянські мужі, що зібралися довкола Перуна. Білобородий волхв Славута, у довгій, до п'ят, сорочці, з високим сучкуватим ціпком, мовчазно розмовляє з Небом. Слухає шелест Перунового дуба. Вдивляється у мінливі очі ідола-покровителя, захисника його роду. Що скаже? Куди покличе мужів полянських?

Давно затяглися рани їхні від ординських мечів. Росичі, поляни, сіверці, уличі тепер жили тісніше. Багато води спливло у Дніпрі. Будимир, що колись юнаком прибіг сюди, тепер був сивий мов лунь. Тоді він з поміччю полян і своїх родаків, які прийшли битися з ясами за Рось, вигнав нікчемного свого князя Вожика. Волею уличанського племені став вічевим князем у Пересічені уличанському. Відтоді часто приїздив сюди, до волхва Славути і своїх побратимів-полян. Особливо у дні скрути. Як ось і тепер…

Та й інший князь полян задніпровських і сіверців з Подесення — Чернь не цурався мудрого Славути, що відтепер був визнаний волхвом усіх полян. Чимало князів перебуло у них. Але жоден не міг зрівнятися з Любом. Одному не стачало мудрості, другому — зрячої душі, третьому — відваги. Через те, як і раніше, ішли за порадою до Славути. Висохлий тілом, високий, із глибокими сивими очима волхв здавався вічним і невмирущим. І слово його було вірне, бо воно йшло від Неба і від Перуна, якого шанували і в інших племенах слов'янських…

Нині ж сам Славута покликав до себе мужів від усіх родів. Пощо так?

Хитається тінь від дуба на землі. Іскряться живим огнем Перунові очі. Тремтить серце у передчутті невідомості.

— Розверзіть серця, мужі доблесні, розчиніть очі, душею вслухайтеся у Слово богів наших, у волю Неба… Гнуться роди словенські від клопотів земних, буденних. У суєті минають літа людські. Не прозрівають будучини своєї, бо тільки в землю-годувальницю дивляться… Та Небо подає свої знаки. Котиться нова біда на племена наші. Мчать непрошені гості, яко вороння на тризнище…

Гомін пройшов над принишклим натовпом. Що за біда нависла над ними? Живуть вони тихо, сумирно, незлобливо. Множать багатства і рід свій. Ні на чию волю не посягають. Ні в кого хліба не забирають. Чужої ниви не пожинають, чужих чад не холоплять…

Але Славута прозріває тьму будучини, бо нощеденно єднається серцем із кумирами і Небом. Його мова — віща. Слухайте ж… слухайте… Справедливо-бо рече., що минули часи, коли рід і плем'я могли жити відокремлено. Коли кожен хотів сам собі славу ратну стяжати. Вороги наші сильні єдністю, то й здолати їх можливо лише єднанням. І ми здобули собі волю спільно — огородили поле списами і встановили мир своїм нивам і хатам. І знову Дніпер поміж руських ланів несе води слов'янські у Тепле море.

— Відаємо сіє, волхве, і шануємо тебе за слово мудре, — мовить урочо князь Чернь.

— Твоїй мудрості завдячуємо, Славуто, — хитнув сивою головою Будимир. І осікся: негожо льсту кидати в очі мудрому мужу.

Але Славута не зважив на похвальбу, окинув гострим зором голови мужів.