Раиса Иванченко - Гнів Перуна

«…І почав князь любити поради інших, молодших, раду почав з ними творити; вони стали дружину його старшу відсовувати, і до людей простих не доходила правда княжа, і почали ті нові радці грабувати, людей продавати…»

Відав князь про те чи не відав? А може, просто не міг уже нічого вдіяти? Він був самотній серед сеї великої зграї алчущих багатств. Яко пиявки, вони присмокталися до його столу і нікого не підпускали близько.

В розмисли ігумена увірвався якийсь шум під дверима келії. У темних сінцях хтось намацував клямку дверей.

Ігумен поклав на стіл писало, згорнув пергамен із своїми писаннями, очікувально дивився на двері. Певно, якийсь нечастий гість добивається, бо мніхи його обителі давно вже обмацали двері ігуменової келії і не шукають довго засувів.

Врешті двері одчинились. На порозі входниці постав незнайомець. Огрядний, широкоплечий бородань у простій полотняній вотолі, туго підперезаний шкіряним паском з великою срібною пряжкою. Обличчя його не розгледіти в сутіні келії. Темне, закучерявлене внизу волосся, з-під якого блиснула срібна серга у правому вусі, обрамляло обличчя гостя. Незнайомець чомусь не тягнувся до його руки, не падав на коліна. Злегка кивнув ігумену, засунувши пальці правої руки за туго затягнутий пояс, ніби чогось вичікував.

Ігумен мовчав. Звів докупи широкі чорні брови, зірким, вигостреним поглядом вдивлявся у гостя.

— До тебе, владико, за радою… — притамовано загучав у келії оксамитово-м'який голос. Голос, що, певно, умів владно, на повні груди гучати у широкому полі.

Ігумен звівся на ноги. Невже це… князь Володимир? Авжеж він.

— Хай благословить тебе господь у цю непевну хвилю, чадо. Проходь, будеш моїм гостем, князю.

Володимир Мономах сміливо ступив до лавиці, важко сів.

— Звідки добувся до обителі? Пощо так іскрадом? Я послав би почт назустріч.

— Спаси тебе біг, владико. Але не час суєтною шаною бавитись. Яко не хотів того отець мій покійний і всі мужі достойні.

— Господь бог просвітив твою душу мудрістю, сину мій.

— Велик наш господь, і дивні діла його…

Князь Володимир оглядав келію ігумена. Невелике виталище з вибіленими стінами, як у звичайних смердівських хатах. Тільки й того, що багато ікон. В кутку у важкій темній рамці ошатна ікона богородиці. Перед нею блимає лампадка, злегка куриться пахучий димок ладану чи якоїсь іншої ромейської вонявиці. Ігуменське ложе також просте. На дошках розстелене сіно, яке прикривала смугаста верета, вже латана-перелатана. Либонь, прикривала кістки усіх печерських владик, починаючи чи не з самого святого Антонія.

— Владико, — голос князя Володимира зламався. Він кашлянув у кулак. — Владико, хощю мати твою раду і твоє благословення.

Йому заважали говорити руки. То він їх засовував за пасок, то якось так невковирно клав на свої коліна.

Ігумен насупився. Блиснув чорними очима і згасив їх повіками. Раду? Яку ж раду нині він може дати князеві, коли і сам у тривозі й непевності?..

Але князь Володимир не зводив з нього вимогливого погляду. Хто ж тоді й дасть йому раду, як не ігумен Іван? Отець же його, князь Всеволод, підняв Івана і його обитель, жалував землями, пущами й увагою своєю. Різкий і справедливий, владика печерський тепер не може промовчати. Має сказати йому, сину Всеволода, онуку великого Ярослава, ту правду, якої більше ніхто не осмілиться сказати. Йому зараз потрібна лише правда. Лише правда!..

Владика зважував у мислях своїх рішення. Знав, чого жадає Мономах. Якщо печерці зараз підтримають Володимира, сина Всеволжа, не матимуть вони підтримки від киян, від значних людей і від бога. Бо не хочуть вони пускати Володимира у Київ. І новий князь, який прийде сюди законно і по заповіді Ярослава, матиме гнів на обитель і на її владику. Ще не відомо, як їм оправдатися за підтримку Всеволода… Але як сказати Володимиру Мономаху?

Князю ж конче потрібна підпора печерців. Князь рветься до батьківського стола. Без підмоги ченців печерських не дістатись йому державного керма. Або не втримати його. Не дадуть вони свого благословення, не спинятимуть численних кревних суперників проклятьбою, страханням, великими гріхами. Без отсих мніхів, котрі засіли на дніпровських косогорах, Володимиру Мономаху не вкусити солодощів всесильної влади!..

Нарешті ігумен випрямився.

— Сину… Чадо… Повір, жадав би і я землі Руській такого смисленого князя, яко ти єсть. Але… не май у серці своєму і в умі гніву на мої слова. Все, що бог нам дарував у милості своїй, не є наше. Дано на час недовгий. Одне вічне — міць нашої землі. Задля того маємо чинити по- євангельському слову: ум свій смиряти, гнів подавляти, жадання ховати у собі поглибше.