Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Біда котиться до нас, владико! — ще здаля гукав він до ігумена Івана. — Половці! Рушили вежі половецькі на нас. Хан Ітларь з ордою, Тугоркан з ордою…

— Звідки знаєш? — пришвидшив кроки Іван назустріч Нестору.

— Звідомив воєвода Вишатич. Щойно від нього іду. Прискакали вірні люди. Нібито уже під Торчеськом стали. Кажуть, мали ряд із Всеволодом, а тепер немає Всеволода — немає і миру нам з русичами.

Ігумен звів докупи чорні крила брів.

— Брате Несторе, маю до тебе довіру. Візьми коней, візьми їздило, яке хощеш. Поспіши до Турова. Клич хутчіше Святополка Ізяславича. А ми киян будемо молити дружину зібрати. Ох, лихо чорне сунеться на нашу землю…

— А Володимир, владико, Мономах?

— Умовив його. Поступиться столом брату своєму старшому. Нестор зітхнув.

— На тому стоїмо, Несторе…

Двокінний повоз мчав до града Турова, в землю дреговичів, вдень і вночі. Спинявся на короткий перепочинок у монастирях, міняв коней і знову мчав. Дорога йшла через Вручій-Волинський, через болотисті пущі землі деревлянської. Далеко заховався князь Святополк від непевного ока київського князя. Зненацька не дістати ні мечем, ні списом.

Через кілька днів Нестор опинився поблизу Прип'яті-ріки. Широко, повноводо розлила вона свої весняні води. Затопила луги, озерця, драговини з низькорослими, покаряченими соснами. На десятки поприщ тяглися несходимі прип'ятські пущі.

Град Туров — найбільший у землі дреговичській, яка розкинулась уподовж повноводої Прип'яті. Але не знав Нестор, з якого боку треба під'їжджати до Турова. Куди не ткнеться — скрізь вода. Вирішив шукати тутешніх осельців.

Цілий день кружляв вузькими лісовими дорогами й протоптами, доки не добувся до якоїсь весі. Забрьоханий болотом, вимучений об'їздами, обходами, перебродами ковбань і єдм, з'явився на вулиці невеликого оседлища, що розкинуло свої хатки на лісовій галявині

Дерев'яні рублені хати під високими ґонтовими дахами тулились одна до одної, стіна в стіну, до господарських будов — обор, онбарів, повіток, сажів, які сходились півколом і замикали своїми стінами двір із трьох сторін. Для загорож і воріт лишалась одна четверта сторона. Уподовж вулички попід стінами і огорожею ковбанились плямисті свині з рогачками на товстих в'язах, аби не могли рити глибокі ями в землі і лиш визбирували торішні жолуді та щипали листя; ґелґотіли табунці гусей, качок. Забрьохані багном, перемішаним із свинячим та коров'ячим кізяком, вони всюди розбризкували й розносили смердючу рідину, у якій порпалися. Від того здавалося, що все оселище смерділо нечистотами. І дивно було Нестору, що білошкірі, світлоокі осельці спокійно господарювали по своїх дворах, не відчуваючи ніякої незручності од зловоння.

— Що за оседлище сіє? — Нестор спинив своїх коней коло невисокого кряжистого мужа, що сокирою обтесував колоди під своїми воротами.

— Ась? — розігнувся тесля і світло-голубими очима подивився на ченця.

— Як називається? — Нестор сплигнув зі свого повоза і ближче підійшов до нього.

— Вьоска наша зоветься Дрягва. Дреговичі ми єсть.

— А чиї будете — боярські чи княжі?

— Дівная мова твоя, сябре. Як ніби не наша. А будем ми боярина Потока люди. А ти откуль будзеш, што не відаєш нас?

— Із Києва, брате.

— Небочко! З такого далека!

— А як побачити вашого князя Святополка? До Турова далеко?

— Навошто тобі князь? — насторожилась голубінь в очах поліщука.

— Послав до нього ігумен Печерськоі обителі. Чув?

— Як не чувати!.. Коли так, то сьоння його убачиш. До нашого боярина у гості приїде З дружиною своєю на ігрища.

— Які ж се ігрища?

— Саправди не відаєш? Поміж вьосками, відомо. Увечері почнуться ігрища, жон собі умикати будуть мужі й хлопці.

— Не по-християнському закону живете, брате, — здивувався Нестор. — Яко поганії язичники. Жон красти, яко злодії, — супротивно закону божому.

— Самі сабє закони творимо, сябре. Яко діди й батьки наші. На те є звичай стародавній. А жонок і дівчат умикають по їх же волі. На тоє ігрища і робляться, аби побачитись і домовитись. Хе-хе! Каб по серцю і по добрій волі!.. Хе-хе…

Невеличкі світлі вуса дреговича заховали хитренький осміх.

Нестор диву себе давав від тої мови його. Але водночас І зрадів: князь Святополк сам іде йому до рук!

Як вітром звіяло в Нестора втому і голод. І навіть Поганський звичай слов'ян-дреговичів враз перестав вдаватися йому таким гріховним і звіриним… Що поробиш — неосвічені люди. Не відають слова святого. Певно, не бачили і храму божого, не чули апостольських повчань. Може, доля тому і привела його сюди, в сіє загублене оселище, аби він словом своїм просвітив душі дреговичів. Але поки що треба зустрітися із Святополком.