Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Перепочити б де. Дорога дальня… Чи можна?

— Чому не можна? У якую хочеш хату заходь — гость. Калі хочеш — заходь до мене.

Чолов'яга цюкнув сокирою колоду, витер об поли долоні.

— Ходзімо, сябре, калі так. Будземо вечеряти. Сонце за ліс садицця. Дак і на ігрище треба ідті.

— Жони немає в тебе, чи що? — знову здивувався Нестор.

— Чаму нема? Маю дві жонкі, Але привяли у двор толькі дочок. Сина не маю. Недобре господарку свою покидать на жіночі руки…

Ігрища мали бути за оселищем. Перейшли рідколісий сосновий бір, і перед очима відкрилася латка зеленого поля. Молоде жито било в очі яскравим оксамитом. Вітер хвилями перебігав по ньому — поле темніло і знову світліло, дихало м'якою лагіддю.

— Вунь там, побоч за тим лісом, ще одна вьоска. Там живе наш боярин Поток. Там його палати.

— А храм божий там є?

— Не вєдаєм такого.

— Як же богу молитесь?

— Гета клопат волхвів-кудесників. Вони богам нашим за нас молитву творять.

— Поганський звичай се, осподарю, — скрушно похитав головою Нестор.

— Чому? Нам по серцю.

Більше нічого не розпитував Нестор і сам не говорив. Мабуть, його апостольське горіння тутешні люди не збагнули б. Звикли сі болотні поселенці отак жити. Іншого життя не знають. Але ж боярин і князь Святополк? Нічого не вдіють зі смердами чи не бажають ламати дідизни, коби не дратувати своїх смердів?

Доки перейшли поле, сонце сховалось за лісом. Нове селище, до якого наблизились, вже потонуло в сутінях. На околиці його весело стугоніли три кострища. Доокруж їх було втикане в землю щільними рядками березове та вербове гілля. Поміж ними, звиваючись тілами, уже вели хоровод юнки. Заквітчані вінками, вбрані у стрічки й вишиванки, вони самі здавалися барвистими квітами, що цвіли посмішками й молодою радістю.

— Ігрища вже почалися. Дивися, колькі людей зібралось.

Поодалік стояла юрба людей. Перегуки і пересміхи летіли над околицею. А хороводниці дзвінко виводили пісню срібними голосочками, кружляючи навколо високої дівчини-царівни, що стояла посередині, з ніг до голови повита вінками.

— Благослови, мати, ой мати-лада, мати, весну закликати!

— Благословляю! — білозубо сміялась дівчина-царівна.

Щось далеке, забуте обізвалося в душі Нестора щирим теплом. На повіках загарячіли сльози. Ніби знову перед його очима засвітилася його далека весна і хтось гукнув: «Наславе! Ти прийшов?..» Геть-геть, відьомські чари. Се волховське гульбище навіває на нього гріховні спомини… про Ярилів день… про Гайку на білому коні. Так само тоді хоровод ішов на хоровод…

Стільки літ минуло відтоді, а Нестор все ще не відчував себе ґречним старцем. Душею був таким же молодим, і в серці завжди озивався той голос…

Але він має побачити тут князя. Приїхав за тим. Його господар уже змішався з гуртом чоловіків, що придивлялись до дівочих облич, до рук, до постав… А хороводниці виспівували, ляскали в долоні, розбігалися від своєї «царівни» і знову сходилися коло вогнищ.

Раптом чоловічий гурт загудів, як розтривожений вулик. Нестор насторожився. Певно, князь іде. Почув голос свого господаря:

— Да тябє, князю, ганець с Києва. Каже, нагальна справа.

— Веди.

Цибатий, тонкий у стані муж із вузькими, впалими грудьми не був схожий на високорідного князя з гнізда великого й могутнього Ярослава.

Його розшаленілі од веселощів дрібні оченята ще пирскали сміхом, ніздрі широкого носа злегка ворушились. Князь Святополк уже дихав передчуттям солодкої втіхи. Тому позирнув на обдрипаного мніха з нетерплячкою. Нестор відразу розчарувався новим князем. Отеє той князь, котрий має перейняти кермо великого Ярослава?

Безпорадно огледівся. Може, сіє обада якась. Жартують отсі поганські мужики із ним, невідомим ченцем печерським. Жадають упослідити його, слугу господнього, за віру Христову, щоб вознести своїх ідолів…

— Я Святополк. Пощо мовчиш? — дивиться на Нестора згори.

— Не бачив тебе ніколи, князю. Чим доведеш?

Святополк огледівся на присутніх. Раптом вимовив:

— А? О! Най мене Перун спалить!

— Князю, хіба ти, син Ізяслава, онук великого Ярослава, не хрещений хрестом, а поганським обичаям навчений? — Нестор осудливо дивився на Святополка.

— Високо сорока літає, дак дома не ночує! — розштовхуючи плечима мужиків, вийшов наперед дебелий чолов'яга у боярській чузі [73] Чуга — верхній одяг, що носився, як накидка. і чоботях. — Пощо говоришся, мніше? Бог гордих із неба спихає. Кажи князеві, яке діло маєш до нього, а повчати будеш інших.