Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Та й себе не забували! — з-за князевої спини вихопився боярин Чудин. — Землі нагребли по всіх князівствах — і в Новгороді, і на Білоозері, тепер уже й на Пороссі погости ставлять…

— Дід мій Остромир мав подяку від князя за «євангеліє», то й надбав землі. І батій наш Вишата…

— Колись отець подарував мені Остромирове «євангеліє».

— Де ж воно? — в один голос скинулися обидва Вишатичі.

— Лишив у Новгороді, коли ворохба там піднялася і я до Турова пішов. То кознивий Мономах усе теє зробив, абись свого сина старшого — Мстислава — посадити в Новгороді. З Новгорода — певніший шлях у великі князі. Хе! Виперли мене тоді! — Князь Святополк осміхався зажурено. Князь кпинив над своєю невеселою минувшиною. Може, через те й став до браги прикладати вуста та вдавав із себе недолужця? А ось такі пиявки, як сей Чудин, і розпускають про нього плітки, аби самим кермувати князем.

Дивнії діла тих, котрі стоять при підніжжі володарів. Не збагнути їх простому уму.

— Посли від хана Тугоркана прибули до тебе, — боярин Чудин хотів будь-що покласти край розмові Вишатичів із князем.

— Клич, — обернувся Святополк до нього.

Чудин миттю привів до гридниці двох половчинів. У широких шкіряних ногавках [74] Ногавки (ноговиці) — штани; рід панчіх з грубої вовни. — матня аж мостини підмітала, в довгих полотняних сорочках зверху (із награбованого руського полотна), заплетене в тонкі косиці чорне жорстке волосся. Посли Тугоркана дивилися на присутніх погордливо.

— Хан жадає із новим князем руським укласти ряд, — заговорив один із них ламаною мовою. — Нехай князь віддасть нам нові пасовища поблизу Торчеська і Воїня. І ще нехай князь пришле тридцять тисяч коней і ще золота — сорок сороків гривен київських. І ще дів руських… І ще…

Святополк з подиву витягнув обличчя: жартують отсі смагляві плескатолиці степовики чи й справді домагаються пів-Переяславщини та багатств стільки?..

— Де боярин Поток? — стрепенувся Святополк. — Домагаються, га?.. — з острахом зиркав на Вишатичів.

— Я тут, князю… Я біжу! — Опасистий, розчервонілий туровець саме вкочувався у двері гридниці.

— Що має робити київський князь? А? Чув? І землі їм, і табуни коней, і гривни…

— Так-так, — підбирали губи на безволосих лицях степовики.

Поток чухав потилицю, сопів. Затим стенув плечима.

— Хіба київський князь данник половчинів?

— Не данник, Поток. Це певно! — Святополку сподобалися слова свого боярина.

— Тоді у поруб їх. Най знають про сіє, — одсапався нарешті Поток.

— Га? Будуть знати! — задоволено зареготав Святополк.

— Не можна у поруб, князю, — обережно підступив Янь Вишатич. — Тугоркан тоді збере усіх ханів і піде на Русь. Змете усі наші гради, потопче усі ниви. Смердів розорить.

— А що порадиш ти, Чудине?

— Е-е… великий князю, воно звичайно… е-е… як вирішить князь, так і буде.

— А ти на моєму місці що вчинив би? Га?

— Я? Не можу бути я на місці великого князя. Я маленький собі чоловік. Але воно, звичайно, мир — є завше мир… Краще, аніж брань.

— Ану в поруб їх! — розлючено тупнув ногою князь. — Я їм покажу ряд! Новий князь київський не буде ханам половецьким данником!

— У поруб не можна, князю. Вели посадити краще в посольську ізбу і зачинити під сторожу, — зітхав Чудин.

— Князю, — втрутився боярин Путята, — не слухай нерозумних слів своїх радців. Половці воюють нашу землю. Збирай дружину і йди в степ. Візьми стару дружину стрия [75] Стрий — дядько по батьку. свого Всеволода, візьми бояр з отроками і — в Степ. Знайдеш собі славу, а землі руській — волю.

— Се діло, се діло, — прицмокнув боярин Поток.

— Скільки можеш взяти, з собою раті, князю? — Путята відсунув ліктями Чудина від Святополка і дихав йому прямо її лице.

— Сім сотень.

— Сімсот! — розчаровано протяг Путята. Мав би і ще вісім тисяч і тоді нє подолав би орду. Проси помочі у брата свого, у Володимира, значить, у Мономаха.

— Проси, князю, — ствердно хитнув головою і Янь.

— У Володимира просити не можна! — скрикнув Чудин. — Повоює половців, забере і київський стіл!

— Без нього не здолати Степу, — прожебонів Янів голос. — Половці заберуть наші ниви, полонять наших смердів і табуни… Бояри великі підуть за тобою, князю. Поб'єш половців, тоді одіб'єшся з нашою ж поміччю і від суперника. Без нас — не всидиш тут. Вибирай…

Святополк забігав по гридниці. Кермувати у Києві — це тобі не в Турові… Там про Степ не відають.

— Га? — спинився він перед боярином Потоком. Боярин Поток аж упрів від натуги розмислу. Шукав найвигіднішу середину. Чудин гне до миру, Вишатичі — до походу. Але, видати, правда в словах цих велемудрих бояр. Вони ж бо давно зубія поз'їдали в князівських радах. Та й у Потока також завелося вже кілька погостів у Пороссі. Боїться, що половці понищать їх…