Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Проси Володимира Мономаха, князю, — застогнав боярин Поток. — А сього Чудина… жени геть.

— Іди геть, — мляво кинув у бік Чудина Святополк і витер вологі долоні об поділ своєї шовкової сорочки.

Чудин витріщився на князя, але з місця не рушив. Тоді Путята Вишатич штовхнув його межи плечі.

— Чув?.. Ану ж бо!.. Хутко! Одвладарював у цих покоях!..

Чудин, спотикаючись, шмигнув до дверей, вилетів у них.

— Га? — дрібно зареготав Святополк. — Отаких люблю. Будеш у мене воєводою. Твій старший брат Янь служив отцю моєму, а ти — мені послужи.

— Послужу, князю. На честь! Не пошкодуєш! Душу за тебе віддам… — бурмотів розчулено Путята.

Янь Вишатич заплющив очі. Лице його стало прозорим, на кінчику носа захиталася велика краплина поту. Старий ти став, Яню… Маєш поступитись місцем молодшому брату… Але краще хай йому, аніж Чудину…

Одним тепер міг потішитись старий Янь: ім'я Вишатичів знову спливло поряд з іменем великого князя… Щоправда, ченці-хронографи у своїх пергаменах називатимуть не Яня, а Путяту… Але не для того Янь ростив-пестив свого сина прийомного — Гордяту-Василія. Не для того до науки віддавав новгородським дякам і київським ченцям, аби його рід забули літописці. Його братець-гультіпака ще погризе свої лікті!..

— Кого ж послати, князю, до Мономаха у Чернігів? — новий клопіт оволодів розмислами боярина Потока. — Вірного мужа треба.

— Пошли, брате, сина мого Василія, — стрепенувся Янь, який, здавалося, дрімав до цього. — Вірнішого не знайдеш, — додав гордовито і врізнобіч стрельнув зизими очима. Путята хай проковтне свій язик!..

— Бути по сьому. Га? — радо замахав руками Святополк. Справді, усе так легко вирішувати з цими Вишатичами!

Боярин Поток ствердно хитнув головою. Хіба він знає, на кого можна тут покластись?

Невеличкі оченята князя Святополка сяйнули веселими іскринами. Не так уже й важко кермувати Руською землею. Великі бояри київські запобігають перед ним, послужливо гнуть хребти. А його боярин Поток, як мисливець, нюхом чує звірину. Недарма виріс у тих дреговичських пущах!

— Василій — так Василій, — підтвердив Поток. — Нехай передасть князю Мономаху: «Іди боржій у поміч брату Святополку супроти половецьких веж. Іди з усією дружиною до Стугни!»

Того літа Гордяті сповнилося п'ятнадцять весен. Отрок був нівроку — вищий за Яня на цілу голову, дужий у руках, бистрий розумом. Янь тихо радів: усім узяв хлопець — і за себе, і за нього, дрібнотілого Вишатича. Приставляв до хлопця то мечника, то доброго комонника, щоб кожен навчав своєму умінню.

Гордята полюбив верхову їзду.

Полюбив коней. Покладе, було, руку на гладеньку гарячу гриву — і аж сам здригнеться, коли почує, як під його долонею затремтить нетерплячкою кінське тіло.

Полетіти б йому на коні, щоб аж вітер у вухах свистів, щоб за плечима лишалася підкорена далина.

А він, яко стріла, летів би крізь простір, і нікому його було б перепинити…

В його тілі давала себе знати якась незбагненна сила, що кликала кудись на волю, у небо, в світи… І одночасно в його серці теплилась жалість і якась жертовність до всього слабшого і нужденнішого. Він допомагав комашці виповзти на листочок травинки, куди вона п'ялася, міг віддати свій обід бездомному псу, міг зняти із себе сорочку чи постоли, щоб одягти якогось жебрака з Подільського торговища, з привозу на Почайні чи з Либеді. Але в очах бояринового пасинка стояла якась жура. Хлопець чомусь зітхав, за чимось сумував. Ніхто не знав за чим.

Коли боярин Янь повернувся від Святополка, Гордята, перехрещений у Новгороді на Василія, був на конюшому дворі. Боярин переступив через перелаз, поминув ковбані, спинився коло стайні. Спочатку не збагнув, що робиться на вигоні, а збагнувши — остовпів. По утрамбованих доріжках вигону, закусивши вудила, носився дикий огир Воронець. Янь придбав його навесні за двадцять гривен сріблом на угорському гостиному дворі, у зайшлих купчинів-угрів. Високоногий, довгошиїй чалун з білою зіркою межи карими, яко вуглини, очиськами, розпустив віялом чорний хвіст і стриманим, карбованим чвалом ішов по вигону. Ніби танцював. А під його черевом, зачепившись ногами за спину й боки, вниз головою висів Гордята. То згинався, то розгинався тілом, перекидав з руки в руку меч. Золотисто-русяве його волосся метелялось майже по землі. Біла сорочка зсунулась на плечі й оголила його смагле й вузлувате від напруги м'язів тіло.

Аж дух захопило у старого Яня. На його повіках зблиснули сльози. Отак об'їздив дикого Воронця. Отак утишив його скажену вдачу!.. Мабуть, у тілі Гордяти тече кров не ратаїв-смердів, а відважних богатирів землі руської. Усякі були в роду Вишатича. Відважні, возносливі, книжні, хитрісні дорадники, але отаких зірвиголів, таких звитяжців не було…