Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Воронець то летів наметом, розвіявши чорний хвіст і витягнувши шию. Тоді Гордята припадав до його гарячої гриви і немовби зливався з його тілом. То йшов дрібною риссю, гордо здійнявши свою білозірчасту голову, — і тоді здавалося, що кінь зі своїм верхівцем пливе, як чорний лебідь.

Гордяті не вірилось, що боярин Янь подарував йому цього красеня. Двадцять срібних гривен! Це п'ять холопів, або двадцять волів, або сто баранів, або десять срібних візантійських чар… Ціле багатство тримає Гордята у своїй вуздечці… І на собі має дорогі шати — голуба чуйка [76] Чуйка — верхній чоловічим одяг з темного сукна, прямого крою, інколи комір оздоблювався оксамитом чи хутром. із бухарської аличі, золотом мережана; а ще шапка, куницею оторочена, а ще чоботи із зеленої хзи [77] Хза — спеціально вироблена, дуже м'яка шкіра для взуття, яке носила знать. , ногавки із чорної вольниці… Ніби не пасинок боярський, а високорідний княжич! Побачила б його тепер злоязика Кілька. Що сказала б? Чий він син є?..

Була б мати — пораділа б йому. Але де вона, матір його? Не пам'ятає її зовсім. Колись Килька усякі дурниці плескала про неї. Може, від заздрощів до краси Гайчиної. Конюхи-челядини оповідали: дивної краси жона була. Але він не пам'ятає її обличчя. Лише голос пригадується ніжний, ласкавий… «А в горобейка жінка маленька.»

Скоро Гордята опинився па березі Десни. Дорога його обривалась на піщаному березі, з якого видно було великий кам'яний град, що височів на глинистих узвишшях златоглавими храмами і теремами. Поряд, на цьому боці, стояв на причалі пором. Забачивши верхівця, поромник замахав шапкою і став відв'язувати від стовпців товсті вірьовки. Гордята з конем ледве зійшов на дощані мостини порома. Воронець упирався передніми ногами,

нашорошував уха, боязко косував чорними очиськами по сторонах. Потім стояв незрушно, як укопаний, доки пором не причалив до другого берега.

Сухорлявий верткий поромник, у забрьоханих ногавках, у сірій від бруду полотняній сорочці, з розхристаною кучмою сивого волосся на голові й короткою цапиною борідкою, прив'язав пором до високих стовпців, що тримали собою поміст причалу. Раптом комусь пронизливо гукнув:

— А відійди-но, стара, з дороги! Бачиш — княжич їде!

Гордята обережно зводив коня на берег, не угледів, хто се шурхнув біля поромника й зашелестів у верболозі.

— Гі-гі-гі! — долинув звідтіля пронизливо-високий, нелюдський гегіт.

Кінь і Гордята здригнулись.

— А чорти бабою колотять! — лайнувся поромник, а потім уже спокійно сказав: — Ти, княжичу, не бійся, не бійся. Вона тебе не зачепить. А ти, відьмо, не чіпляйся до нього. Бачиш? Се добрий княжич їде. Він щедро заплатить… Не лякай його… Поромник винувато кліпав повіками. — Стара баба… З розуму вижила. Боїться чужих, тому й тікає. Та вона не зачепить. Вона нікого не чіпає.

Гордята притиснувся до Воронця і все ще не наважувався рушати. Вглядався у верболіз, чи не з'явиться там отся відьма… І побачив.

Зовсім з іншого боку, звідки він не чекав її побачити, стояла якась мара. Дрантя ледве прикривало її старечі, зігнуті плечі. Чорне землисте обличчя ховалося під патлами сивого волосся, у яке вчепилися реп'яхи, сухе листя, стеблини трави. Крізь розпатлане волосся впиналися у нього вибалушені великі голубі очі.

Поромник підійшов до Гордяти.

— Не бійся, княжичу. Вона причинна. Сама людей боїться. Тільки здаля на них гігікає. Все шукає у воді якусь Гайку. Бальбається тут усе літо. Мабуть, дочка її втонула тут. Не розбереш, що лепече. А буває, що кудись зникає. Ну, гадаю собі, утонула баба. Та через кілька днів знову повертає сюди. Біда якась тримає її тутка.

— А як зовуть її? — стривожено запитав Гордята. Щось далеке, смутне ворухнулось у його серці.

— Хто її зна. Гей, стара, як тебе зовуть?

— Гі-гі-гі!.. — розкрила вона відчайдушно свій чорний беззубий рот, замахала руками, яко пташина, що не може злетіти.

— Ото і вся її мова.

— А про яку Гайку вона говорила? — здригнувся Гордятин голос.

— Не розберу, голубе. Сам я не тутешній. З Новгородка-Сіверського добувся сюди повесні. Та став при поромі.

Гордята підвів Воронця до води. Слухав скупу оповідь сіверця. Але більше нічого не міг дізнатися. Скочив у сідло, торкнув острогами боки коня. Воронець тільки того й чекав. Дрібною риссю бив копитами затужавілу піщану дорогу, що звивалася поміж круч і косогорів і вела до заборол града Чернігова.

З-за якогось повороту навстріч йому метнулася зграя гончих псів. Гордята збочив з дороги, стишив Воронця. Слідом за гончаками шпарко вилетіли вершники з луками за плечима й ощетиненими колчанами при сідлах. На їхніх плечах сиділи соколи. «Княжі сокольничі, певно, — здогадався Гордята. — Князь Володимир на полювання зібрався». З-за чагарів вигулькнула ватага комонників у високих шапках з куниць і соболів. Один з них мчав прямо на Гордяту.