Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— А йди-но сюди, Василію! — гукнув боярин.

Хлопець висунувся з-під коня, угледів Яня і одним стрибком вилетів на спину Воронця. Наблизився до боярина, скочив на землю. Сірі очі його світилися радістю. Уста тремтіли в чеканні похвальби.

— Бачив, бачив, — ховаючи в очах захват, мовив Янь. — Воронець слухняний, як меч у твоїх руках.

Гордятине обличчя розквітло в посмішці.

Янь підсмикнув штанини, що сповзли з його сухих чересел, простяг руку до Воронця, але кінь зловісно ошкірив зуби. Янь блискавично смикнув руку назад.

— Свого коня хочеш мати?

— Хощу, — Гордятині сірі очі, в чорних віяльцях вій, як у Гайки, засвітилися.

— Бери Воронця. Жалую тобі. — Янь від задоволення собою аж пританцьовував на місці. — А ще маєш од князя Святополка милість, — повагом докинув старий боярин. — Маєш скакати в Чернігів вістуном до князя Моиомаха. Маєш сказати: «Князю, іди боржій у поміч брату своєму супроти половецьких веж. Іди до Стугни».

Гордятині щоки заяскріли.

— Маєш знати, Василій, починаєш торувати свою дорогу в життя. Шануйся при князях, уславиш далі рід Вишатичів. Князь Святополк нині зробив мого брата тисяцьким при собі. А ти будеш при ньому. При Путяті. — Янь по-старечому шморгнув носом. — На тебе вся моя надія…

Янь Вишатич чув себе остаточно вибитим із сідла. Життя висковзало з його рук частками — відбирало в нього то чоловічість, то жону, то князя, тепер уже забрало чин і честь… Один Гордята лишився.

— Запам'ятай слово моє, Василію… — Янь врочисто називав нове християнське ім'я хлопця. Витяг з великого бокового гамана хусточку, висякався. — Служи князеві своєму вірно. Будеш у милості завжди пребувати. Хто найближче до можновладців стоїть, той найшвидше може сягти висоти державної. Умій лиш робити все, чого велеможці жадають. А головне — умій мовчати. Стережи вуста свої — то вхід в обйталище твоєї біди і твоєї честі. На любов худорідних людців не сподівайся — вони люблять за доброту. Але доброта для чоловіка — то найбільше зло. Не пускай її у серце — загинеш. Висмокчуть її з твоєю душею і розтопчуть душу, не подякувавши, яко тарпани, й ім'я твоє на смітник викинуть…

Янь заморгав посоловілими від сліз повіками і додав:

— Найбільше, Василію, бійся отих лакуз і поспішителів-холуїв, що біля володаря товчуться. Вони підбирають крихти із княжого столу і тому хижі, яко пси голодні. І веле лукаві у серці. Найбільше галасують, що люблять князя і що віддані йому, а самі — найбільші лжесловці й зрадники. Бійся їх! Тікай од них. Умій розпізнати їхні мислі за улесливим осміхом і ласкавим словом…

— Як страшно ти говориш, Яню…

— Бо світ страшний і хижий є.

— То навіщо бути в такому світі?

— А нікуди від нього не дінешся. Життя — як твій Воронець: або ти зверху, або ти внизу, і на тобі будуть їздити…

В широко розкритих сірих очах хлопця згасли радість і захват. Дрібно тремтіли тонкі повіки з густою щіточкою загнутих догори чорних вій. Крізь смагу щік проступила прозора блідість. В цю мить Воронець, що непорушно стояв за плечима, торкнув його руку м'якими чорними губищами. Гордята стрепенувся, але осіла на душі від Яневих слів гіркота не зникла.

Хлопець поклав руку на гарячу шию чалуна. Під нею здригнулась шкіра Воронця. Відчуття лету знову увійшло в душу Гордяти. Мчати, мчати подалі від того страшного, підступного й лукавого світу, де немає щирості, правди, чесності…

— Зараз будемо рушати, Воронцю… — тихо мовив Гордята. — Зараз…

— Біжи одягнись, як належить княжому отроку. Візьми з собою мій меч… — Янь став відстібати свій пасок з мечем. Пальці у нього тремтіли… От і меч свій уже віддає… Ще в Новгороді… ще давно… В чадному світінні блистаниць під іконами сліпий Вишата простяг йому сей меч. «Твій час прийшов уже, Яню. Бери в свої руки меч Добрині, і хай він захищає тебе…»

— Бережи його, Василію… Нехай він тебе захищає.

Голос у Яня зламався. Бо назавжди відходить од цього суєтного і жорстокого світу. З жалістю великою відходить… І вже не буде йому в нього вороття

Гордята тримав у руках важкий Янів меч, і йому здалося, що від нього в душу увійшла важкість, торкнула серце холодним лезом… Ой, чи на добро той меч? Чи одіб'ється ним від того страшного світу і його сітей, в які штовхає його Янь?..

Дорога до Чернігова розвіяла короткі сумніви Гордяти. Тиша лісів, голубінь озер, в'юнкий путівець, давно вторований підошвами й копитами, гомін клопітливого птаства. Два ранки стрічав Гордята у дорозі. Двічі дивувався джерельній чистоті сонця, яке випливало над лісами.