Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Літо… Уже котре літо минає у житті боярина Вишатича — й з ліку збився! — але щоразу здається, що таке зустрічає вперше, що раніше не сприймав його так болісно-прощально, що не навіювало воно йому в душу непрощенного жалю за нездійсненним і минаючим…

Враз його вухо впіймало якийсь порух, тріск сухого гілляччя під обережними кроками. Напружився. Може, кінь пощипує травицю.

— Кось-кось-кось…

Ніхто не обізвався на поклик. Лиш сухе патиччя затріщало під швидкими кроками. Вепр? Звіролов? Сон уже випурхнув із очей. Знову прислухався, знову напружував зір. Вухо раптом вирізнило в пошумі лісу якесь далеке улюлюкання. Немовби на полюванні мчали загонщики, своїм виттям заганяючи звіра на стрільців. Той клич нісся над плесом Полоті, тонув у лісових нетрях і завмирав. Потім піднімалася його нова хвиля. Ніби вже в іншому кінці. Воєвода погукав осторожників.

— Чуєте голоси? — ще не вірив собі.

— Чуємо… — одказали пошепки ті.

— Що воно?

— Певно, мерці…

Але в цей мент з боку драговини виразно пролунав посвист. Не різкий, а якийсь протяжистий, стогнучий. Слідом за ним — хлюпання баговини… Все ближче, ближче.

Весь табір піднявся на ноги. Страх охопив душі. Може, се на них ідуть оті мерці, про котрих оповідав скоцець Єремія?

— На коней! — тихо кинув Вишатич. Але дружинники отетеріло стояли. Бігти за кіньми, які десь розбрелися довкола стану, ніхто не наважився. А тут з болота наближалося чвакання, хропіння коней, важке дихання. Хто се?.. Над баговинням стояв густий білий туман, за яким нічого не видно. Лише чути плюхання по болоті численних ніг, котре невблаганно наближалося до них…

Дружинники тісно притиснулись один до одного спинами, ощетинились списами. Невидимі вершники нарешті вибрались на суху твердь і стали видимими. Вони не бачили мовчазних воїв, помчали уздовж баговини. Ніхто не послав їм услід ані списа, ані стріли. Мерці, що вийшли з болота, були невразливі…

— Сіє нав'і… покійники… Пішли на град… Пити кров із живих… Се все волховські чари старого Всеслава… — гомоніли потім вої, коли страх зустрічі з невідомістю минув.

У воєводи по спині гуляв мороз. На своєму віку йому доводилося чимало ходити в походи — і проти половчинів, і проти м'ятежних дружин князів, і проти волхвів-бунтівників. Але проти мерців?..

Віддаля знову донісся протяжистий посвист. Ніби мученицький зойк. Що воно?..

Вранці з острахом в'їздили у Полоцьк. Опустілі, немовби вимерлі вулиці й домівки. Ніхто їх не стрічав, ніхто ні про що не розпитував. Не було чути ані переспіву когутів, ані ревіння худоби, ані псового бреху. Лише якесь невидиме шурхотіння за огорожами. Спинами й потилицями відчували на собі важкі позирки. Оглядались — нікого, лише якийсь шерех за тинами. Лунко торохтіли під копитами верхівців мостини вулиць.

У центрі міста їх мовчазно стрічали два дерев'яних храми. Обіруч стояли почорнілі, з проваленими дахами високі п’ятистінні будови. Певно, забуті людьми і старими богами давні капища кривичанського племені. Від старих часів до Всеслава-чародія вони співіснували поряд з християнськими церквами та християнським богом. У душах полочан, певно, знаходилося місце для всіх добродійників і добротворців людських. А нетерпимі греки-фанатики не сягали своїми бузувірствами цього глухого, заболоченого краю. Отож і стояли й донині поряд — капища і храми.

Коло одного напівзруйнованого капища дружинники побачили стару зігнуту жінку. Вона незворушно сиділа перед свіжим горбочком землі.

— Що вчинилось у граді, жоно? — нахилився з сідла Вишатич. — Де ж градяни?

Жінка підняла до нього запухле, немовби осліпле обличчя й мовчала.

— Ворог який чи мор погубив людей?

— Нав'і, — глухо відповіла нарешті вона. — А ти хто? Ти живий чи мрець?

— Я воєвода Вишатич.

Жінка недовірливо дивилася на Яня.

— Дітей моїх забрали… Тепер моя черга…

— Дайте їй хліба.

Хтось із дружинників подав їй хлібину. Жінка схопила ії, обома руками притиснула до обличчя.

— Де ж князь ваш Всеслав? — допитувався Янь.

— Сидить на горі… У теремі своєму. Очікує, допоки його живцем спалять градяни. Вони обсіли княжу гору.

— Будемо рятувати Всеслава! — обернувся Вишатич до своїх воїв. — Ворохобні холопи не мають права піднімати руку на владу князя. Гей, соцький! Ану зачини ворота Полоцька! Щоби ніхто не зайшов до града! Та знайди попів, аби освятили стіни домів градян. Виженемо нечисту силу з полоцької землі.