Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Всеволод, оглянувши похилені голови, своїх наближених, чомусь подумав, що колись, при Ярославі, при вітцеві його, ті голови схилялись від щирого подиву і щирої шани. А нині — вони вже звикли і до цього блиску, і до цього, дзвону. Нині голови схиляються не через щиру віру, а через щире бажання ближче підступити до князя, більше вирвати з його рук ласки… О людські душі, упосліджені жебраки духовні!.. Серед вас… серед отих, голів, похилених лукавством, а не вірою, твій гонитель і хулитель, Всеволоде… І ти, знаючи це, не можеш виплутатись із сієї алчущої сріблолюбної зграї…

Боярин Чудин порядкує за нього в усій землі. Потурає здирству і холопству. Митрополит Іоанн жадає також порядкувати не лише в душах людей, а і в княжому теремі, в його ложниці. Кличе із Візантії для Всеволода невісту-грекиню. А сія зграя родаків і синовців, що товчеться довкола нього, — тільки встигай кидати в їхні гамани золото, срібло, волості… Всі отакі, як Ярополк, убієнний божою рукою… альбо Олег Горйславич, котрий відторгнув Тьмутороканську землю й віддав її грекам. Альбо братець Гориславича — Роман, що водив орди половецькі на Русь, доки не ліг кістьми під стінами Воїня… Чи інший Святославич — Гліб, котрий метався то в Тьмуторокані, то в Новгороді — доки не упокоївся в зирянських лісах… Серед тих братів-князів є вже й чистий розбійник-грабіжник Давид Ігорович, котрий тепер на Дніпровському лимані грабує, яко тать, грецьких та арабських купчинів

Де взяти сили, аби утримати заздрісність князів-грабіжників, аби відтяти їм охоту ходити з дружинами один супроти одного? І як йому, Всеволоду, захистити себе і душу свою від зазіхань пролазливих кознивих бояр, княжат і отців духовних?

Бігти у Печери… до ченців… У їхніх глухих, задушних норах-печерах знайти для себе супокій. Ні, знає Всеволод: і там від себе не втечеш…

Старість передчасно приспіла до князя Всеволода. Від страху за согрішіння свої, від нерозкаяного каяття, від самотини серця. Ніби то біла волхвиня Живка відібрала у нього своїми чарами-очима рештки надій на радість і спокій. Від того часу загубив князь упевненість у собі. Від чекання підлої розплати за власні підлості щохвилі душа його помирала, з острахом оживала, помираючи знову… Вихопитись би на волю… Хоча б на час. Відпочити від набридливих облич, відійти душею!

В такі хвилини він кликав отроків і велів сідлати коня. Сам-один виїжджав за Лядські ворота, спускався у Хрещатий яр, їхав через Перевісище по лісистих пагорбах. З-під копит коня спурхували зграї птахів. По кущах розбігались куцохвості прудконогі зайці. Біля потічків і зарослих озерець товклися кулики й трясогузки; на вітах верб гойдалися білі пухнасті колиски ремезів. А навесні тут шаленіли солов'і, висвистували дрозди, вільшанки, солодко стогнали іволги. Всеволод пускав коня попасом, сам ішов незайманими травами серед м'яти, ромен-зілля, Петрових батогів, ішов до знайомої гіллястої дикої груші.

Того весняного дня він знову бродив по київських пагорбах. Важкі думки випурхували з його голови, душа заспокоювалась від одноманітного шелесту листя. Враз помітив, як захиталось гілля вільхи. Хто се? Єлень? Тать?

Повільно стягнув з плеча лук, наструнив тугу тятиву й відпустив її. Вона мелодійно забриніла. А попереду, в кущах вільхи, хтось тонко зойкнув.

— Хто там? — гукнув розгублено Всеволод.

— Се я! Не вбивай мене! — з вільшаника обізвався до нього плаксиво й перелякано жіночий голос.

— Виходь же, не бачу-бо!

Гілля вільхи ворухнулась. На галявину вийшла високогруда чорнява жінка. З голови зсунулась на плечі шовкова хуста, наверх білої сорочки із пишним вишиванням була одягнена свита з тонкої вольниці. Жінка тримала за руку хлопчика.

— Чия єси?

— Сама своя, — визивно й навіть гнівно відповіла жінка. Немовби струсила зі своїх пліч переляк і гордо повела закосиченою чорною короною голову.

— Се Килька, — хлопчик спокійно ткнув пальцем у її бік.

— Килина, — смикнула вона хлопчину за руку. — Скільки вже тобі говорила? Я — Килина.

— А ти чий же такий мудрий, хлопче?

Хлопець опустив очі додолу, замовк. Килька гордо повела плечем.

— Се Гордята, син воєводи Яня Вишатича.

— А казала ж, що не воєводи, а Нерадця! — обурився хлопчик.

— Казала, бо так люди мовлять. А воєвода має тебе за сина, то і єсть його син. — Килька не спускала очей зі Всеволода, грала до нього то плечем, то грудьми. Вона його відразу впізнала. — Князеві потрібно говорити, як є.