Отако завжди було серед людей. І завжди поміж ними були одержимі, що своїм світлим розумом торували шлях у будучину, не жадаючи ні монументів слави, ні слів дяки. Душі їх топтали й обпльовували ближні, а вони не хилились…
Нестор прошкував крізь діброви й гаї до Києва-града. А перед його зором стояли важкі ошатні книги на дубових полицях у теремі Яня Вишатича. Він знав ті книги. Перегортав їхні важкі сторінки. То були хроніки імператора Костянтина Багрянородного, записки арабського літописця Масуді, житіє Стефана Сурозького, «Пролог» до житія преподобної Афанасії… Вони вабили його. А ще було між ними посланіє патріарха Фотія. Писав той превелебний вітець про руський народ, який вперше об'явив себе на весь світ. Писав злісно і заздрісно, жадаючи принизити його. «Народ сей не іменитий, народ ніщо, народ, що стоїть на рівні наших рабів, невідомий народ, але тепер дістав ім'я від часу походу на нас, народ мізерний, але тепер дістав значимість, народ принижений і бідний, але тепер досяг блискучої вишини і незчисленного багатства, народ, що живе десь далеко від нас…»
Фотій лютував, що сей народ — руський — відважився із зброєю виступити супроти Візантії. Язичники-русичі кинули проти могутньої імперії… велику армію, посадили її на лодії, напнувши на них вітрила. І стукали у ворота Цар-города своїми двосічними мечами!..
Нестор тепер хотів іще раз перечитати Фотія… Потім про Хозарію. Що за народ хозарський? Як владарював над слов'янами?
Воротар Яневого терема Бравлін одчиняв Нестору ворота. Бурчав собі під ніс, але так, щоби слова його невдоволення чув і сей невгомонний чернець. Бо й справді, сонце вже зайшло, люд християнський влягається відпочивати, щоб свою втому висіяти з очей поміж зорями. І він, воротар, також хоче одпочити. Цілий день, бач, стовбичив біля привратної вежиці!
Швендяють туди-сюди боярове та челядь… А ввечері не встиг зачинити ворота — як на тобі: Нестор-чернець об'явився. Калатає билом у дошки, щоб його все життя отак калатало!
Іншим разом Нестор кинув би докір ледачому челядину за суєтні нарікання. Але нині не мав охоти вдаватися до повчання. Одповів тільки, немовби виправдовуючись:
— Хочу, брате, прочитати про давню Хозарію. Була така велика держава колись. Могутня держава!
— Не знаю! Не чув! — сердито блимав очиськами Бравлін.
— Дякуй за сіє князеві Святославу, що русичі вже набули її.
— Пощо мушу дякувати? — обурився челядин. — Ходять тут ночами, спати не дають… Життя тобі не дають… Ще й дякуй!.. А за що?
— За те дякуй, що ось живеш, ходиш по своїй землі, радієш чадам своїм. І жорстокі хозари твій рід не викорінили. От і радій!
Бравлін злісно сплюнув і з усіх сил брязнув засувом.
— Казна-що меле… Іди вже, личина чорнориза!..
Нестор його вже не чув. Широко розмахував чорними полами ряси. По рипучих сходинах піднявся у сінці й зник з очей воротаря… Бравлін позіхнув, переступив з ноги на ногу, принюхався до нагрітого літнім сонцем повітря, пішов у вежицю. Там його чекали пахуче ложе із свіжого сіна й важка повстяна ковдра. Тепер до ранку вже ніхто не прийде. Отець Нестор, як і завжди, засяде у світлиці бояриновій на всю ніч за книгами.
Бравлін улігся спати. Погляд його спинився на віконечку, крізь яке виднівся шмат зоряного неба. Очі, не заплющуючись, застигли у солодкій знемозі.
Ще крутилися в пам'яті останні слова отця Нестора про жорстоких хозарів і могутню Хозарію. А він і не чув про цих хозарів ніколи… Що за народ був? Хтозна…
Думка гасла. Тіло виповнювалось м'якою важкістю. А отець Нестор… щось читав… Щось бачив…
І він, Бравлін, бачив так само, як і той Нестор-книжник. Ось він летить услід за ним над землею. Вільно, легко летять вони поміж зорями. Лопотять поли Несторової ряси, немовби велетенські чорні крила. А внизу, під ними, пливуть в імлі голубі простори. Зелені степи у сизому серпанку. Холодні стрічки річок. І летять вони, як боги. Усе їм підвладне, усе збагненне. Отець Нестор тихим рівним голосом оповідає про все, що бачить. І навіть коли замовкає, Бравлін чує його слова, розуміє його мислі. І враз воротар угледів, що довкола них багато таких, як він. Всі вони летять за Нестором, і всі слухають його віщі слова…
— Оте безмежне голубе поле — то Руське море. Ще називають його Чорним. Коли здіймається буря, воно чорніє. А за тим морем — степи. Дивіться, скільки на них табунів і кибиток! То все орди кочівників.
Бравлін спускається трохи нижче до землі, напружує зір, бачить незчисленні кибитки, череди, табуни…
Читать дальше