Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Це після того, як нащадки Києві — князь Дір і його воєвода Аскольд — двомастами кораблів обложили Константинополь…

Арабський хроніст Масуді писав із задоволенням: «Перший із слов'янських царів єсть цар Діра, він володіє обширними градами і багатьма населеними краями; мусульманські купчини прибувають у стольний город його держави з різним товаром…»

Нестор згорнув хроніку Масуді…

За порогом Яневого терема уже зайнялася Зоря-Денниця. Коли зараз він вийде за ворота, то до утрені встигне прийти в обитель…

Тихо розчинив двері. Прямо на мостинах перед порогом спав отрок, якого ще звечора старий Янь прислав Нестору для послуги. Нестор переступив його, зійшов із східців, поправцював до воріт. А Бравлін, либонь, ще спить і, звісно, не відає того, що його давній пращур, князь Бравлін із Новгорода, водив колись на Царгород войовничі руські дружини… Спи, брате, у невіданні. Бо так солодше спати. Може, тому і спить народ руський, що не відає про себе? Про свою минувшину? Хто украв у нього ті знання?..

Із привратної вежиці чулося розмірене сопіння Бравліна. Блаженні сни у тих, кому тьма — світло. Блажен той, кому не дано вкусити плоду пізнання…

Босі загрубілі підошви чорноризця струшували, сиву росу із споришу. На стежині залишалися темні сліди його ніг.

Ще пахло ніччю. Млістю. Сном. Стольний Київ тонув у ранковому серпанку.

Отець Нестор наддав ходу.

Спустився крутою вуличкою повз Михайлівську обитель до Лядських воріт, що виводили його на Перевісище, і подався через дубовий гай до печерських круч.

З Печерської обителі ударили в дзвони. Кликали до заутрені.

Нестор переписував у свій хронограф тільки те, що повідали йому старі книги і письмена. Про словенські племена писав. Одні з них, закарбував у слові, сиділи по озеру Ільмень — вони разом із кривичами полоцькими і смоленськими, чуддю і вессю платили данину варягам із замор'я. Хозари ж брали данину з полян, сіверян і в'ятичів. По срібній монеті і вивериці від диму. І ще брали, як каже арабська хроніка, хутро соболів, горностаїв, ховрахів, ласок, куниць, лисиць, соболів, бобрів, зайців, кіз, брали ще свічі, стріли, кору білої тополі, високі шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби, рицинову олію, амбру, кінські шкури, мед, ліщинові горіхи, соколів, мечі, кольчуги, березову кору, рабів, баранів, корів… Не перелічити усього!

Але горді Києві нащадки не довго корилися лютим хозарам. Пише старий писець: «Здумали поляни на раді своїй думу і дали хозарам у данину меч від диму. І понесли хозари ко князю своєму і ко старійшинам, ріша їм: «Се знайшли нову данину». Ті спитали у них: «Откуду?» Вони же ріша: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». Вони же ріша: «Що суть дали?» Вони ж показали меч. І ріша старці хозарські: «Не добра дань, князю! Ми добули її оружжям, гострим з одної сторони — шаблями, а в них оружжя обоюду гостре — меч. Сії будуть мати колись данину з нас і з іних сторін».

Нестор далі вивів: «І збулось сказане ними, бо не з своєї волі говорили, но від божья повеління…»

Ріки крові слов'янської пролилися, доки племена наші скинули ярмо хозарське. Спочатку князь Олег, який встановив свою владу в Києві, над полянами, вивільнив сіверян і радимичів від данини хозарської.

А після того, як він послав до Царгорода дві тисячі лодій, хозарські кагани убоялися битися із Руссю і через той страх пропускали дружини русичів і варягів у Каспійське море, які нападали на Гілян, Табарстан, Азербайджан, Ширван. Дружини русичів захопили таманські землі із хозарським городом Самкерць, щоправда ненадовго.

Хозари часто потай нападали на ці дружини, обтяжені здобиччю, і били їх. Каган-цар хозарський Іосиф хвалився у листі до свого єдиновірця в Іспанії Хасдая Ібн-Шафрута: «Коли б я дав русичам спокій хоч на одну годину, вони знищили б усю країну ізмаїльтян до Багдада».

Але русичі, уже із князем Святославом, вивільнили від хозарської данини в'ятичів, а далі стали тиснути на Хозарію. Обоюдогострі руські мечі порубали голови хозарському змію.

Записали древні арабські хроніки: «Руси поруйнували багато градів, пограбували все, що належало людям хозарським, булгарським, буртаським [98] Буртаси — об'єднання племен, що жили в V–XI ст. на обох берегах Волги (приблизно від сучасної Сизрані до Волгограда). Влаштовували набіги на волзько-камських болгар та печенігів. З кінця VII ст. були під владою Хозарського каганату, а в кінці X ст. потрапили в залежність до Русі. Після приходу в XI ст. половців втратили своє етнічне обличчя. Культура їх, очевидно, зробила вплив на формування мордви. на річці Ітиль. Руси оволоділи цією країною, і жителі столиці Хозарії — града Ітиля шукали порятунку на острові Баб-ал-Абваба і укріпились на ньому, декотрі у страху поселилися на острові Сія-Кух», тобто Мангишлак.