Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Не поспішав додому Кий. Вої полянські насторожено зиркали в його бік. Що надумав їхній привідця? Чи не забув присягу матері-землі? Чи не сп'янів од слави? Казали вої своєму князю:

— Не буде нам помочі тут від нашого бога Перуна. Не захистять нас тут щити гартовані, будемо посічені власними мечами…

— Може, наші чада і жони уже в неволі чужій. Степовики шарпають наші землі…

— А твоя Любава, Кию? Вона ж чекає на твоє повернення!

— Покинути Києвець? Дунай-ріку і братів наших?

— Так, — ступив наперед молодий воїн, який не забув, що сеї весни Либідь йому співала веснянки, а тепер чекає на нього.

— Не бути сьому, — твердо рубонув Кий.

— Тоді ми самі повернемось. А ти лишайся тут один.

Блиснув на сонці булатний меч Кия. Воїн захитався на ногах. І світ йому захитався в очах. Похилився на руки побратимів.

— Либідь… ладо моя….

І в цю мить перед Києм упав із неба голуб. Не дихаючи, лежав на землі. Роззявив безсило дзьоба, розпростер у мертвій судомі крила.

І всі побачили чорну стрічку, прив'язану до його лапки…

Чорна біда прийшла у землю полянську… Се Либідь вісточку надіслала… Прости його, рідна земле… Простіть, чесні мужі…

Кий із дружиною подався назад. Немовби на крилах летів.

Холодні сірі хмари нависли над дніпровськими кручами, де стояв Київ-град. Повернувся князь додому, але не всім його воям-дружинникам судилося узріти рідні вогнища…

Неспокій вселився у серце князя. Щеміла втрата багатого краю і нової тверді слов'янської на Дунаї — Київця. А тут тяжкі клопоти — наступний каган хозарський все частіше налітає ордою на полянську землю, і собі домагається в жони Либеді, і щоб князем у полян став не хто інший, як Щек.

Засумував Кий. Сестри він не віддасть, а от брат… Що ж… Хай віче візьме у нього клятву на вірність!..

Але поляни хочуть іншого:

— Підемо битися зі Степом! — сказали. — Веди нас!

Кий не наважувався. Знав, що нема кому допомогти в разі потреби… Поставив на сусідніх горбах нових ідолів — Даждьбога і Волоса. Тепер і їм приносять тут жертви поляни. Моляться до них, аби земля була родючою, а плем'я їхнє багатим…

Грозові хмари сунуть над дніпровськими узвишшями. Терпко запахло полином і землею. Буде дощ. Кий стоїть на порозі свого терема, дивиться у бік Почайни й Дніпра. Зсивіли збурунені хвилі ріки, і раптом поряд, коло святилища богів, щось ніби заквилило, ніби хтось голосить чи бубюіть закляття. Кий ступив кілька кроків, прислухався. Як і колись давно, Перун блимав своїми прозоро-червоними очима. Довгі вуса його ворушились.

Враз стемніло. Сутінь упала на гору й сховала княжий палац. Під сизою завісою імли потонули низенькі хатини на березі Киянки і коло підніжжя Києва-града. Оглушливий удар грому здригнув землю. Сині вогненні стріли Перуна розкололи небо навпіл. Із важких хмар ринув густий дощ.

Чи здалося, чи справді хтось розпачливо зойкнув. Над Щекавицею зметнулось угору полум'я. Перун покарав лукавого Щека!.. Іще привиділося, ніби у сірій прозорій пітьмі над Княжою горою якийсь великий птах махнув білими крильми. Знову реготало, розколюючись навпіл, небо.

Кий поглянув на ідола Перуна. Хай захистить він народ полянський від біди!..

Перун світив до нього вогненними очима й настовбурчував угору золоті вуса. Його важка срібна шапка хиталась на голові…

Коли вщухла громовиця, на чистому полі голубого Неба знову возсів ясноликий Даждьбог — охоронець тепла і злагоди. Заясніла умита дощем зелень, блиснули у променях сонця ручаї і потічки. І серед них з'явилась якась нова ріка — широка, лагідна, чиста. А на її плесі плавали білі лебеді.

— Дивіться, то наша Либідь!

І відтоді стали люди оповідати один одному, що гнівний Перун спопелив Щека за лукаву підступність і загнав у шпарини Хорива-Горинича. А князівну Либідь заховав від степових шулік. Відважна Либідь хотіла померти, щоб не принести горя своєму роду. Перун дав їй безсмертя і перетворив у лагідну тиху ріку. Бо він, цей справедливий захисник слов'янського племені, хотів, щоб воно очистилось від лукавих і підступних, щоб вижило і зміцніло. Тому нищив ворогів явних і таємних. Тому своїм гнівом спопеляв криводушних, злісних, брехливих — і давав вічність тим, хто відверто ставав на прю за волю і честь свого роду і народу.

Гнів Перуна очищав їх… І захищав…

Уже давно над дніпровими кручами плив ясний ранок. А Нестора ще не покидали видіння-сни. Перед очима все ще стояв сивовусий крутоплечии полянськии князь Кий з підв'язаним тонким ремінцем волоссям на чолі. Біла князівна, Либідь-лебедиця… Попелище на Щекавиці… І золотобровий, золотовусий Перун, захисник племен слов'янських.