Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Коли схопився на ноги, побачив, що крізь вузьке віконечко його печерки хтось просунув йому окраєць сірої перепечі й глиняний кухоль з водою.

Поснідав. Подякував богові. А думки його не влягалися — витали то над дулібськими розореними селищами, то над Княжою горою… Новий град Київ перенісся з тої гори за Боричеве урвище, на широке роздолля. Нині там і кафедральна Софія, і Бабин торжок, і квадрига мідних коней, яких ще князь Володимир Хреститель притяг із Херсонеса й поставив на майдані Бабиного торжка. А торжок той нині також відсунувся далі, ближче до узвозу на Поділ…

Нестор сів на лавицю. Пружний пучок сонячного проміння висвічував на дощаній полиці, що правила йому за стіл, старий шматок пом'ятого пергамену. Ото від нього й почалися видіння-сни. Начитається усяких старих оповідей, а потім усе те волею господа чи диявола оживає в його душі… Грішен єсть! А може, і не гріх то, а перст божий указує йому на те, що мусить він написати у своєму хронографі. Оту правду і оті легенди, які збереглися у старих письменах і які чорноризці нерозумні хочуть погубити. Задля льсти велеможцям своїм!..

Ось Іван-торопчанин — сильний своїм серцем муж. Але ж і він не здатен узріти корінь істини. Написав у своєму літописі на догоду новгородським возносливим боярам: «Кий був

перевізником через Дніпро. Був тоді перевіз із оноя сторони Дніпра. Через те глаголили: на перевіз на Київ…»

Несмисленні слова написав ігумен Іван. Чужі слова, з чужих уст. Щоби принизити рід полянськии і його князя та підняти варязький рід Рюриковичів. Рюриковичі почали у Новгороді княжити і під себе інші слов'янські племена підбивати. Тож новгородці жадали собі більше честі забрать. Не хочуть визнати, що у слов'ян були свої князі, що наші пращури звершили великі битви за своє утвердження і за свою волю… Бояри ж тії жадають показати, що Русь від них почалася, від багатих і мудрих новгородських мужів. Через те вони, мовляв, мають право нині на першість в усьому! Ні, князь Кий був раніше.

Нестор поспішливо звівся на ноги. Він має записати правду про князя Кия… Про вічевого князя полянського, котрий на заклик самого царя ходив у Візантію, на Дунай, котрий громив орди степовиків…

Нестор вийшов з печерки і мерщій подався до монастирського подвір'я.

Чорнориза братія, що порпалась уже на городах і на господарському дворі обителі, здивовано поглядала на печерника. Брат Нестор чимось спантеличений — недобув свого поста у печерці, поспішає до келії… Мабуть, якесь велике одкровення осінило вночі їхнього книжника.

Тим часом Нестор уже писав: «І було три брати: один по імені Кий, другий Щек і третій Хорив, а сестра їх була Либідь… І створиша град во ім'я брата свого старійшого і нарекоша ім'я йому Київ…

Іниї же, не свідущі, рекоша, яко Кий єсть перевізник був, у Києва бо бяше перевіз тоді з оная сторони Дніпра, тому глаголаху: на перевіз на Київ. Аще бо був Кий перевізник, то не ходив би ко Царгороду; но сей Кий княжив у роді своїм і ходив до царя, кажуть, і велику честь прийняв од царя… Прийшов на Дунай і возлюбив сіє місце і зрубив градок мал і хотяше сісти з родом своїм… і донині нарічають дунайці сіє городище Києвець…»

Що ж було потім, після Кия, у нашій землі? Треба записати і сіє… як оповіли те старі письмена: «Слідом за тим по смерті братів сих, полян тіснили древляни і іния окольні люди. І найшли їх хозари сидячими на горах сих в лісах, і рече хозари: «Платіть нам данину…»

Важкі часи настали для багатьох слов'янських племен.

Високий і сутулий, Нестор-книжник, похитуючись, прошкував двором обителі. Його супроводили здивовані погляди братів-чорноризців. Знову Нестор подався до Києва. До старого боярина Яня Вишатича альбо до Святополка. Велеможні київські мужі частуватимуть його медами й печенями… Солодкими речами й шанобою… Жадають-бо й собі потрапити у літопис, коли не діяння, то хоч ім'я своє увіковічити…

Ченці заздрили братові Нестору. Їм, сірим і темним, недоступні ані хороми велеможців, ані оті почесті… Їм уготовлені долею тільки молитви… та чорна важка праця в монастирі…

Нікому з них не приступне розуміння того, що виявлювана літописцеві Нестору шана здобувається найтяжчою працею, яку тільки знає людина на землі, працею, котра породжує безсоння, сумніви, гризоти сумління. Не знають вони й того, що за кожним його словом — душевні муки, довгі дні і ночі важких роздумів. Де їм знати про сіє, якщо вони живуть лише власними болями, терзаються лише власними муками, сковані власним страхом потойбічної кари і настільки бояться того страху, що не осмілюються любити життя. Катують себе вигаданими муками, аби потрапити в небесне царство. Не здатні вони через той страх піднятися над собою мислями й прокласти шлях тим, хто іде слідом… І самі не можуть нікуди йти і для інших стають перепоною… Розумніших за себе лютосно ненавидять.