Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Розметались її білі коси по землі. — Поверни князя назад із дружиною!

Перун ворухнув золотим вусом. Біля її ніг упала зграя голубів. Вона схотіла одного, прив'язала до ніжки чорну стьожку і пустила в небо. Квилила молилась, яко чаїця. Посилала свої закляття Землі і Небу, Вітру і Зоряній Ночі.

— Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному. Замикаєш ти комори, двірці й хлівці, палаци й хороми. Замкни Києвим ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі…

Замовк Вітер-буян, до слів Либеді дослухається. Мовчить ідолище Перунище, оком не блисне.

— Де ти, брате, водиш дружину свою і судженого мого? В яких землях-країнах, в яких палатах? П'єш вина із царських келихів золотих чи водою Дунаю-ріки захлинувся? Спиш на пуховому ложі а чи під зоряним шатром мечем накритий?..

Щек розсилав мечників, щоб розшукали сестру. Щек лютував: каган Трухан нашле орду, а він не звичний до січі. Не вміє і меча двосічного належно в руках тримати! Уміє лише тихо вичікувати, іскрадом добуватися влади. А Хорив-Горинич зачинився у своєму теремі. Не він старшинствує над полянами, не йому й викручуватись…

Щек послав гінців до Трухана.

— Забігла сестра Либідь, почекай трохи…

— Не хочу! — відповів каган і розправив могутні плечі.

Посунула орда до Дніпра, уздовж лівого берега, вгору по течії. Навпроти Києвої гори прибульці перепливли ріку і зайняли великий острів, що вигнув свою зелену спину з-під хвиль. Острів був зарослий вербами й густими очеретами. Орда перепочивала на ньому. Видивлялася в усі очі, куди краще пристати, щоб захопити Києву гору.

Збіглися з окольних оселищ поселяни, схопилися за мечі.

Щек прорік:

— Нас мало, здолати великоту орду не стачить сили. Розшукайте Либідь — заплатимо нею каганові за волю свою.

Поляни відповіли:

— Того не бувало у нашій землі, аби волю неволею купувати!

І кинулись у човни-лодії, попливли до острова. Звідти навстріч їм виступила орда на конях. Оточила купку сміливців. І почалася січа при березі…

Червонів Дніпро-Славута од людської крові. Щек же стояв на своїй горі й вичікував — хто переможе? І Хорив-Горинич стояв на своїй горі Хоревиці — чия сила верх візьме?..

Побачила Либідь нікчемність братів своїх. Стрибнула у човник із хащ очеретяних, де ховалась від наруги. Швидко погребла у саму гущавінь січі. Підняла весло, яко меч. Гукнула:

— Спиніться, кияни-браття! Не сиротіть чад своїх! Я піду сама до кагана. Своєю волею. Хай відступиться він од нашої землі!

І попливла до лівого берега Дніпра. Там сидів у золотому сідлі старий степовий крук. Круті плечі його тряслися від реготу. Він зламав гординю красуні полянки!

Либідь вийшла з човна, випросталась перед ним, тріпнула білими косами:

— Але хочу, аби каган узяв мене сам — за звичаєм мого роду. — І сміливо глянула в широке, брезкле лице Трухана, що масно лоснилося… — Сідай-но у мій човен.

Каган важко гупнув із сідла на землю, пішов до її вутлого човника. І попливли вони удвох до того острова.

Вийшли на піщаний берег. Трухан шарпнув її за коси.

— Моя!

— Ні, не твоя, — твердо подивилася йому в очі Либідь. Вихопила з-за пазухи довжелезного ножа й ударила ним кагану в груди.

Трухан здивовано вибалушив на неї очі, важко впав на землю. Гріб її руками, гриз гнилими зубами… Наситився нею по самісіньке горло…

Либідь же сіла у човник і попливла до Почайни. Гукнула воям своїм:

— Каган Трухан уподобив навіки сей острів! Більше не проситиме нашої землі!

— Слава тобі! — кричали кияни.

Орда сахнулась назад. Подалі від сих людей, у котрих жони й дівиці хоробрі і вдатні, яко воїни. Орда посунула в степи.

З тих пір той острів на Дніпрі прозивається Трухановим…

А Кий ні про що теє не відав. Не поспішав у рідні придніпровські землі. Гриміла слава його на Дунаї. Разом із ромейськими когортами Анастасія він відтісняв кочовиків, що насідали на імперію. Вечорами спочивав на березі Дунаю-ріки. Вслухався у лагідний плескіт хвиль.

Багата і ласкава тутешня земля. Важким колосом дзвенить нива. Солодкі плоди зріють у садах. А поряд — береги Понтійського й Егейського морів. Тут перехрещуються торговельні шляхи від греків і сарацинів до кельтів, германців, свеїв, галлів. Навколо розселилися слов'янські племена… Чому б отут, на Дунаї, не бути середині його володінь?

Плещуть хвилі об очеретяний берег. Нагадують про Дніпро-Славуту й Почайну. Великі простори Києвих володінь. Великий народ слов'янський… Його держава може утвердитися на сих безмежжях. І суперничатиме із Візантією. Недаремно Анастасій пропонує йому в жони свою престарілу сестру і радить прийняти його віру — віру в Христа. Боїться об'єднаної сили слов'ян. Але Кий уже присягнув доньці Будимира Любаві. Її і візьме в жони… Привезе ось сюди… Поставить для неї терем у своєму Києві. І буде вона найдорожчою порфірою для нього…