Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Коли ще вої Києві ламали списи під Цареградом із когортами бунтівного Віталіана, самотня галера з племінником імператора Анастасія і спадкоємцем трону Іпатієм причалила в гирлі Дніпра. Через кілька днів її узріли ромейські купці, що пригнали сюди зі степів Хозарії табуни худоби і гурти бранців — жон і дів, отроків і мужів болгарських, касозьких, слов'янських. Хозарські купчини розпродували полон, котрий взяли каган і його вельможі при нападах на сусідні землі.

Ромеї-купчини вказалрі Іпатію шлях до Трухана і дали йому своїх коней, сказавши:

— Спіши, бо каган Трухан нині зібрався йти від Танаїсу-Дону до великої Ітиль-ріки, яку по-слов'янськи називають Волгою.

Іпатій мчав через донські степи. І вже коло Манича догнав кагана. Пригощав п'янкими солодкими винами ромейськими, кидав під ноги оловири, шовки, брачини, дзвенів золотом у шкіряних мішечках. Жадібно блищали очі у Труханових жон. Руки і груди наложниць осявали привезені ромеями золоті верижиці, напалки [96] Напалок — перстень. , колти. [97] Колт — давньоруська жіноча прикраса у вигляді порожнистої металевої підвіски, яка прикріплювалася до головного убору.

Біла чалма плескатоголового кагана сяйнула коштовними наколами з оксамиту, граната, діамантів…

Вільно й багато живе великий каган хозарський! Але чому, кажуть, він убоявся слов'янського князя Кия, що по обидва боки Дніпра-Славути розселяє родаків своїх? Чому в кибитках великого кагана немає чарівної сестри князя Кия — білокосої Либеді? Увесь світ, либонь, знає про її красу. На дунайських хвилях линуть пісні про її сині очі і про вуста, що як коралі. Сам імператор Анастасій жадає висватати її за нього, за Іпатія. Та князь Кий не погоджується. Князь Кий нині толковин ромейського царя, і не час сваритися з ним… Він допомагає розгромити бунтівного Віталіана! Інше діло — каган. Цей ні з ким не зв'язав себе умовами. Вільний, яко вітер степовий. Не спиняє його ані булгарський спис, ані словенський меч, ані скрип гуннських возів, ні стріли войовничих касогів…

Каган Трухан п'янів від лестощів і вина. Свавільний дух у його войовничій душі розправляв крила.

Ще Іпатій не встиг виїхати, як Трухан лаштував сольбу до града Києвого, до братів князевих — Щека і Хорива. Велів передати слова:

— Хочу Либідь у жони.

Іпатій щасливо посміхався. Зрадіє Анастасій — каган Трухан ув'язався в хижу розмову з братами Києвими. А щоб не втратити впливу на кагана, Іпатій залишив при ньому радцем лукавого хитруна Євфімія, головного свого постельничого і підслуховувача.

Після цього поспішив назад. Під стінами Константинополя іде війна, усе може трапитись із порфіроносним дядечком, на випадок чого він, його законний спадкоємець, мусить встигнути перехопити порфіру до своїх рук. Може, аби швидше добутись царського престолу, піти на змову з Віталіаном?

Різні думки снували в голові Іпатія. Але в одному він був спільником Анастасія: князя словенського Кия треба остерігатись, треба його тримати на хозарській вервечці…

У граді Києвім старшинствував його менший брат Щек. Тихий на вигляд, завжди кусав знишка, яко повзуча гадюка. Від того й прозвали Щеком — тобто шипучий, яко гадина. Старший брат його Кий усім узяв — і розумом, і силою, і виглядом. Вдачею своєю був одкритий до людей — в очі говорив правду, ніби києм рубав. Того й Кий. Як не заздрити такому? І Щек люто заздрив йому. Щоб не відстати від нього, і собі побудував градок на горі, що височіла навпроти Києвої. Відтоді її прозивають Щекавицею.

Був у Кия ще один брат, якого люди називали Горивом, або Хоривом. Горив хотів перевершити своїх старших братів, бо також був заздрісним і гордим. І повелів зрубати собі градок на іншій горі, недалеко від Почайни. Того й звали його — Горив, або Горинич. А гору ту нарекли Горевицею, чи Хоревицею.

Брати очікували слушної години, аби вивищитись і собі у роді полянському. І ось оця година прийшла. Хозарин-гонець ударив чолом об поріг Щекового терема.

— Каган сказав: хочу Либідь у жони. А не віддаси — ордою піду.

— Бери, — відповів Щек, трохи подумавши.

— Ні, — раптом з'явилась у дверях терема білокоса Либідь. — Я чекаю свого судженого з походу на Дунай.

— Він не повернеться, — хмикнув гонець. — Лишиться разом з дружиною Кия на Дунаї. Там Кий уже й градок свій — Києвець — поставив.

Кинулась бігти білокоса Либідь на Києву гору, до Перунового дуба. Припала до кам'яних стіп ідола.

— Захисти! — благала.