Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Путято, чуєш? Ну що вони говорять? — Князь не знав, де подіти свої довгі руки: то смикав себе за рідку борідку, то мацав пальцями срібну бляху на поясі, що туго затягував його чересла.

— А що тут слухати? — розгублено вертівся Путята. — Доки господь бог покличе нас до себе і розбереться в гріхах наших, дак отсі купчини нас по світу жебраками пустять… Вели забрати у монастиря ту сіль і віддай купчинам. Ото й розмова уся.

— Князю, обумись! Гріх на душу береш… — стогнав Феоктист. — Кличеш м'ятеж у стольний град…

Кремезняк Сімхі не зважав на владику, вклонився Святополку.

— Воєводо, а ти ж нині скажи: повеліваю зараз же Мстиславу моєму піти з дружиною у монастир… подивитись, як бог із попелу ченцям сіль робить. І все, що знайдуть, хай забирають. Везуть сюди, у двір.

Феоктист остовпіло дивився на князя. Затим рвучко осінив себе хрестом і подався геть.

Того ж вечора до обителі увірвалася дружина Мстислава Святополчича. Ніхто не спиняв її. Ні мечем, ні словом, ні хрестом. Ченці мирно прошкували із церкви до своїх келій і навіть не дивилися, що по двору гасають княжі дружинники. Мстислав запитав у котрогось, де лежить божа сіль… Та, що господь бог із попелу ченцям робить. Чорноризець охоче махнув рукою у бік печер. Вої Мстислава помчали на схили. Там теж хтось доброзичливо вказав на потрібне місце.

Печерка з сіллю була відкрита. Дві високі купи солі лежали долі. Ніхто не стеріг її, ніхто не заважав отрокам Святополчича згрібати її в мішки й виносити до повозів, які стояли під ворітьми.

Мстислав Святополчич реготав. Отроки вигрібали уже рештки солі, а господь бог не заступався за монастирське добро і не карав їх огненними стрілами чи вогнем спопеляючим…

А на ранок на княжому дворі зчинився великий переполох: уся привезена із монастиря сіль зникла, замість неї у таких же міхах стояв… попіл!.. Тільки господь бог міг вчинити таке чудодійство…

Двораки лячно перешіптувались. Отак і на винуватця бог обрушить свій гнів. Отак буде всім, хто грабує людей заради неситьства, багатства і насилля… Отако і його буде перетворено у попіл!.. Хто винен у тому розбої? Князь? Боярин Путята? Хитрець Сімхі і його купчини? Бог розбереться… Йому все видко…

Тряслися руки у челяді двірської. Тулилася вона до стін комор, обходила хороми. Княжі отроки принишкли у гридниці і не показувались у дворі. Князь Святополк послав боярина Путяту до Печерської обителі просити прощення в ігумена…

Гуділи подільські торжища, гудів Бабин торжок від новин про чудеса божі, про упослідження князя Святополка. Грізно позирала на зачинені вікна і двері купецьких ларів юрба розхвильованого київського люду.

І печерські писці у свої пергамени записали про диво господнє, як пограбована у монастирі сіль перетворилась волею бога у попіл і як «жахнувся той, хто сотворив насильство…»

Нестор сумно схилив голову над своїм літописом. Як може він, літописець доби Святополчої, писати про сю ганьбу й ницість великого київського князя? Як може писати про сіє лукавство і сріблолюбство Святополка? Він би жадав возславити його мужність у степу половецькому альбо в сторонських землях, яко возславив колись літописець великого Святослава і Володимира. Жадав би Нестор написати про велемудрість свого князя, про нові гради, храми, палати, ним воздвигнуті, альбо про нові книгозбірні чи схоли, пристанища мудрості людської. А йому нині доводиться писати про розор князем власної землі, про міжусобиці і чвари, які знову сколихнули всю землю.

Нестор знімає нагар з обох свічок. По стіні знову метнулися дві волохаті тіні, то доганяючи одна одну, то розбігаючись одна від одної… Як і його думки…

Умочив писало в каламар, ліктем правої руки притиснув хрумтливий лист пергамену. Що ж… доведеться йому писати про сі тяжкі часи на Русі… Доведеться писати не про Святополка, а про Мономаха-таки. Бо це він знову скликає усіх руських князів до Любеча. Тепер уже зове не в половецький степ іти, а покинути чвари. Об'єднатися любов'ю перед бідою, блюсти заповіді пращурів.

Найперше треба омирити Олега Гориславовича, щоби орд половецьких не наводив на Русь. Потім омирити його братів і синовців…

Тако і мусить чинити державець…

«Прийшли Святополк, і Володимир, і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег, і зібралися в Любечі на влаштування миру, і глаголили поміж себе, говорячи: «Пощо губимо Руськую землю, самі на ся котору діюще? А половці землю нашу несуть різно, і раді суть, що межи нами раті. Да віднині тримаймося в єдиному серці і блюдем землі, кождо да держить отчину свою…»