Раиса Иванченко - Гнів Перуна

І як йому, літописцю, прозріти будучину?

Важкі часи настають для них… Віщує його серце великі біди… віщує у тривозі…

Ворона того й живе довго, що ні в соколи, ні в орли не поривається. Святополк не жадав ані слави полководця, ані слави мудрого книжника. Одна пристрасть володіла його душею: багатство. Може, через те, що все життя жив милістю багатичів — то бояр і купців новгородських, то простакуватих лісовиків у тих туровських драговинах, тепер жив милістю бояр київських… І все життя своє чув себе жебраком із порожніми гаманами. Земель нових надбати уже не міг — усі вони поділені й переділені між величезним виводком Ярославового гнізда. Тому був чутливий до прибутків, що давали великі київські торги. А ще неситим оком дивився на київські монастирі, які багатіли й гребли срібло та злото не тільки зі своїх земель, і з багатих пострижеників, котрі віддавали себе у руки чорноризої братії, але й з прихожан, що прошкували до монастиря з усіх земель на прощу.

Найбагатшою була Печерська обитель. Її вчені ченці найбільше вміли переконувати прочан у чудесах, які творяться милістю божою за стінами монастирськими, найбільше вміли зцілювати людей від недугів, розраювати мудрою молитвою у біді… А князі, великі й менші, також купували собі прихильність обителі.

Тому й текла сюди срібна річечка з усіх земель… Явна і потаємна…

Князь давно вже косував недобрим оком у бік Печер. А тут поповзла чутка: чернець Федір одкопав у своїй норі великий скарб. Стародавні глеки золоті й срібні, чаші, тарелі, лагвиці дивної краси…

Одкопав і не хоче віддати монастирю. Жадає таємно вивезти з обителі…

Тисяцький Путята обурливо настовбурчував бороду. Земля монастирська дарована, бач, великим князем. Той скарб, що у князевій землі лежить, князеві і належить. Пощо віддавати ченцям? Їм багатство ні до чого… Їм молитви належить творити богові, а не про ситість живота дбати… Скарб має належати князеві.

Святополк швидше перебігав гострими очицями по гридниці. Він і сам так вважає! Але ж… це значить сваритися із монастирем?! Підтримка ж печерців — це не абищо для князя… Путята бурчав собі у бороду, соваючись на лаві.

— Ти от що зроби, князю. Звісно, сваритись із тими печерцями не можна. Ти пошли свого сина холопського… ну, Мстислава свого, од тої дівки. Пошли із отроками, і нехай вони вночі тихо увійдуть в обитель і заберуть скарб. Навіщо боголюбивим ченцям багатство? Бог простить Мстиславу його гріх, бо він зробить діло справедливе: княже має належати князеві!

Святополк з полегшенням реготнув.

— Га? Добре придумав.

Справедливо! — Його високі маслакуваті ноги понесли довге вузькоплече тіло по гридниці. Темне волосся злиплося у пасма, які метелялися перед очима. Це заважало, він весь час стріпував його різким рухом голови. Одне тільки було негаразд: що тисяцький Путята отак непоштиво називає його Мстислава холопським сином.

Звісно, Мстислав народився не в шлюбі, але він добрий і вірний помічник князю. Мстислав, звісно, з-під землі добуде що завгодно і вже з рук своїх не випустить нічого, тим паче золота…

— Повеліваю Мстиславу своєму…

Вночі загін комонників Мстислава Святополчича спинився біля обителі, подалі од воріт і привратної вежі, де стояла сторожа. Верхівці тихо спішились, приставили високу драбину й один за одним шугнули за огорожу. Кілька їх лишилось по цей бік з кіньми. В тиші ночі чулося тільки обережне подзвонювання кілець на кольчугах та постукування важких мечів об стіну. Мстиславові люди, як таті-розбійники, добиралися до монастирських скарбів у повному воєнному спорядженні.

Удершись у печерку отця Федора, кинулись шастать по закутках. Але, окрім соломи на дощаному ложі і порожнього глиняного кухля, нічого не знайшли. Мстислав Святополчич сипло гукнув своїм поспішителям:

— Беріть його! В'яжіть! У нас розкаже… До мого двору!..

Двір Святополчича знали усі кияни. Стояв він унизу біля Лядських воріт, стіною упираючись у великий земляний вал. Високий терем, вибудуваний із дубових зрубів, своїм дахом вивищувався над сторожовою вежею. Невдовзі, коли Святополк об'явився у Києві, із Турова прибув зі своєю невеликою дружиною і Мстислав. Цілоденні гульбища, п'яні крики оглашали довколишні вулиці й перекочувались у сосновий бір, що починався за болотистою долиною. Святополчич знаний був киянами ще як великий хтивець і блудник. Він часто влаштовував на дівчат лови, особливо у дні весняних свят, коли за стінами града вони водили хороводи біля озер і річок. Відколи Мстислав і його розгульна братія стали полювати на них, замовкли передмістя Києва…