Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Близькозорі! Не бачать, що, утверджуючи себе руками ромеїв, вони принижують Русь і одягають на її душу чуже ярмо.

Нестор мусить дати свою відповідь, розвінчати їхні лукаві замисли. Обірвати оті невидимі сіті, в які рід Мономаха втягує будучину Русі…

Тож Нестор має у своєму літопису ствердити правду. Русь не знала ніякого апостола Андрія. Русь найпізніше взяла християнську віру. Бог так зажадав, щоб русичі прийшли до сеї віри останніми! Але Русь взяла ту віру не з милості ромеїв, а з власного вибору!

За дверима хтось товчеться. Нестор очікувально підносить над головою свічку. Нарешті до келії вштовхався Єремія-скопець.

Це був уже зовсім білоголовий старець, тільки очі його — чорні, блискучі — не вицвіли, стали задумливими і ніби лякливими.

— Що тобі, брате? — здивувався Нестор.

— Біда трапилась у нашій обителі… — зашепотів чорним беззубим ротом Єремія. — Брат Федір скарб у своїй печері знайшов. Певно, диявол його спокушає… Ходи скажи ігумену… Я боюсь… Ходімо…

Нестор гасить свічки. Щодуху крокує до печер. Скарб! Чи справді диявол наслав на них спокусу, чи щось інше… Тоді — то велике діло! Скарб потрібен монастирю. Треба накупити пергамену, книг… Поставити для книжників окремий дім — і туди збирати мудрість вікову, що в писаному слові обретасться… Книгозбірня ой як потрібна! Казав уже давно Феоктисту — треба поставити для книг мурований дім, щоб не згоріло в ньому нічого. Ігумен відмахнувся — не стільки тих книг, щоб задля них мурувати дім! Хай колись… як розживуться сріблом-злотом… І ось… Може, се бог почув Несторове моління?

Чернець Федір злякано сахнувся у куток, коли в його печерку просунулась Несторова голова. Щось забряжчало, задзвеніло від того сахання, покотилося й дзвінко стукнулось об дерев'яне ложе.

— Се я, брате… Нестор… Ти скарб знайшов, кажуть.

— Хто каже?.. — жахнувся Федір, тремтячи у кутку.

— Що за скарб? — Нестор нічого не бачить у темряві. —Запали свічу. Все одно господь бог не дасть утаїти добро, бо для блага всіх послане воно…

— Для якого блага? — недовірливо перепитує Федір. І не сіпнеться, щоб запалити вогник. Сопе, щось шепоче.

— Я бачу, ти хочеш приховати божий скарб. Тоді во зло він буде тобі.

— Я його знайшов! Мені бог його послав, бо уподобив за мої щирі молитви і томління душі! Мені дає він винагороду за все! Сказав мені господь бог: набідувався у драному рубищі, чадо. Даю тобі скарб на старості літ. Купи за нього соболину шубу і купи землю, і не знай ані холоду, ані голоду. Умри в теплі й ситості!.. Це моє! Моє… Пощо прийшов?.. — Федір метався по печерці й засовував під дошки ложа срібні чаші, келихи, глеки… — Не дам! Нікому не дам!..

— Послухай же мене, брате. Силоміць я у тебе відбирати не стану. Коли не згоден зі мною… Що тобі ті села? І шуба соболина? Зігріє вона лише твоє тіло і добром наситить лише твоє чрево. А книги… Ми зробимо велику книгозбірню. Купимо дивні книги в усіх окольних і дальніх землях чужих. Мудрість людську зберемо сюди… з усіх усюд. Мудре слово зігріє не тільки нас… І після нас грітиме і навчатиме.

— Не дам… — Федір ледве не плакав. — Я багато днів і ночей рив отею нору… Руками рив! Так мені бог підказав усі сні… І я знайшов скарб у цій землі…

— Земля ж — монастирська. Усе, що в ній і що на ній, — усе монастирське, брате Федоре…

Федір упав грудьми на ложе, прикриваючи тілом викопані чаші. І трясся в глухих риданнях…

Нестор виліз із печерки. Канула у небуття його мрія про книгозбірню. Усі тільки про ситість дбають… про благо для тіла. Сумління чревом замінили. Забули про душу. Гніздяться в ній стільки лукавства й підступності!

Повернувся до своєї келії. Він іще поговорить із Федором. Може, умовить. Оповість братові про великі стародавні народи, які уміли дбати про свою будучину тим, що берегли Слово, а не тільки клопотались про їжу для живота. Ох, люди! Хто допоміг вам проміняти волю на золоте ярмо багатства?

Багатство — зникає. А Слово — вічне. Воно залишається жити й тоді, коли навіть зникає народ, сотворивший його.

Нестор запалив свічі. Знову взявся за писало. Думки оберталися навколо київського князівського столу. Сильний і всевладний Володимир Мономах був би, мабуть, нині благом для Русі, що колотиться в чварах і міжусобних війнах. Але пусти його до влади, то ромеї через нього руку простягнуть на Русь. Чи зможе він приборкати своє надмірне честолюбство, яке його возносить і водночас засліплює…

А Гориславич та інші? Полізуть битися і за київський стіл. Будуть знову порушені заповідь і закон у державі. Мусять через те терпіти Святополка. Мізерний розумом сріблолюбець і бабохват! В короткому умі — порожнеча, в душі — розор… Ганьба тій землі, якою керує ниций розумом привідця…