Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Ну, так… — зніяковів Гордята. І здивувався собі: хіба дарують за віщось? Дарують від доброти.

І вперше дівчина звелася при ньому на ноги. Тільки тоді він збагнув, чого вона завжди сиділа: була тяжкою.

Гордята ще більше зніяковів. Не знав, що казати, А вона захоплено дивилась йому в обличчя, питала:

— Ти хто — здатель?

— Я? Гордята… Гончарем був… Тепер ось… ніби здатель…

— А я — Рута, — усміхнулась таємниче очима. І, зітхаючи, додала: — Княжа-Рута.

— А-а… — промимрив розгублено Гордята, наче й справді щось втямив у тих словах: Княжа-Рута.

І знову стояв мовчки. Повернути назад — незручно, щось запитати — не знав що. Нарешті здогадався:

— Зробив отцю Феоктисту із глини храмець. Такий… невеличкий. Для взірця. Пригожий вельми, казали усі. А владика не взяв. Каже — ідольське капище.

— Ідольське? — зраділа Рута. — А яке? Як Перунове капище?

— Не знаю. Не бачив Перунового.

— А я бачила! Під Каневом-градом. Коли ми тікали від хана Ітларя сеї зими, то переховувались у Перуновій пущі. Біля села Поляни.

— Ти втекла з полону? — підняв на неї очі Гордята. — А половці гнались? — Йому здалося, що так само його мати колись бігла з полону…

— Атож… А ми пересиділи в тому капищі.

— Яке воно? Розкажи.

— Ну, отаке… Дивися! — Рута хутко опустилася на коліна, розгладила долонею пісок, на якому стояла, взяла в руку паличку й почала викреслювати по ньому. Гордята й собі став на коліна, поруч. — Коли дивитися збоку, так воно ось так… — На піску з-під палички виросло кілька продовгуватих гостроверхих вежиць. — А коли дивитися зверху, так воно отаке… — Кілька однакових кружечків стали один побіч другого. Як пелюстки велетенської ромашки. — А посередині — ось така велика кругла храмина… А коли заходиш, — Рута долонею розгладила поруч пісок, поповзла колінами далі, — тут ніби стовпи… дев'ять стовпів отаких підпирають.

Вона вимальовувала так чітко, що Гордята ніби бачив уже те велетенське здання. Темне м'яке волосся Рути розсипалося по плечах і затуляло обличчя. Уже з дитям жона, а без хусти!.. З-під того волосся гостро й захоплено світилися її дивні очі…

Сунулася по піску далі, підмітала подолом землю…

Раптом Рута випрямилась, завмерла й обірвала свою мову. Прислухалась до чогось. Випустила з рук паличку, якою малювала на піску… Обома руками підхопила живіт знизу.

— Б'ється… — засміялася тихо. — Ох, як б'ється.

— А як же ти… не боїшся? — Гордята співчутливо дивився на її просвітлене лице. Де ж вона буде родити? Куди подінеться з дитиною?

— Боюся… — ще тихіше зізналася. — Боюся іти додому, Гордято… І тут… голоду боюся… Я нічого… Я вмію терпіти. А ось воно…

— Треба додому… — невпевнено порадив.

— Що ти! — злякано зиркнула на нього великими розширеними очима. — Мати помре від ганьби. Дочка її дитя приведе у хату… від половчина… від хана! Що ти… Краще смерть…

Рутині очі затуманіли. Щось бачили таке, чого ніколи йому не дано побачити. Гордята не знав, що сказати. Дивився собі під ноги… Помовчав, тоді вимовив:

— Я завтра прийду до тебе. Щось принесу…

Рута проводжала його сумним поглядом. Усі від неї тікають… І навіщо сказала про того хана? Ох, горенько її нерозділене… А брехати вона не хоче. З брехнею вдівічі важче жити, аніж із важкою правдою. Казав Слав'ята, коли бігли з полону, щоб їхала у Васильків, а він її звідти потім забере… Хай думає, що вона десь загинула у снігах… чи в ополонку провалилась…

І другого дня горіли навколо Печерської обителі вогнища. Коло одних відпочрівали будівничі, коло інших — грілися бездомні. Гордята підхопив на плечі свій полотняний мішок, поправцював через сухі полини й чебреці до крайнього кострища, де він учора залишив Кияжу-Руту. Вона їла свою юшку з нової миси і новою ложкою. Дражливо пахло смаженим салом. Рутине обличчя витяглося від радості назустріч Гордяті. Соромливо поставила миску на землю. Винувато осміхнулася:

— І звідки воно… так хочеться їсти — вовка з'їла б…

— Ви ж удвох… — статечно мовив печерський здатель, ніби вже вік звікував і набрався житейської мудрості. — Я тобі ще ось перепечі приніс. Свіжа! Пізніше з'їси…

Рутине обличчя зашарілося до сліз. Але вона рішуче простягла руку до шматка білої перепечі — забула вже, яка вона й на смак… Вкинула за пазуху.

— Хоча б уже швидше…

— А я ось йому приніс іграшку. Дивися, — Гордята засунув у мішок руку, витяг звідтіля свій глиняний храмець і поставив на землю.