Раиса Иванченко - Гнів Перуна

По хатах мовчки озброювались усі чоловіки. Жінки, діти, старі люди ховались у підпілля. Усі прислухалися до Ратиборового двору. Там іржали коні, лунали спокійні голоси…

Боярин Ратибор стояв на високому ґанку, поглядав на челядь свою, що метушилася у дворі. Покликав одного дворака, щось йому сказав. Той метнувся до лазні. У ворота в'їхав Слав'ята.

— Ратиборе, князь кличе Ітларя в терем. Питає, чи поснідали вони в тебе.

— Посні-і-дали, — розчісує широку бороду п'ятірнею Ратибор. — А нині лазеньку натопили. Хай свої кісточки попарять… За руським звичаєм.

До Ратибора підходить перевальцем хан Ітларь. Вдоволений, ситий. Осміхається. Бач, як догоджають!

— Можна спробувати… чого ж… Спробуємо і ми сей звичай русичів… А ти скажи князеві: без жони не поїду назад!

— Скажу… скажу… Іди, хане, там вода вже давно нагрілась!..

Хан Ітларь і десять його вірних торе зайшли в натоплену лазню. І в ту ж мить, коли за ними міцно хряпнули двері, з-за стіжків сіна, з-за онбарів і комор вискочили вої й обступили лазню. Хтось забрався на дах, почав скидати околот, хтось інший дерся по драбині, з луком і колчанами при боці.

— Ого, скільки тут поганих половчинів зібралося!

А подай-но, брате, мені твого лука! Дай-но! — домагався перший дружинник, що виліз на дах.

— Та віддай лук йому, Ольбер їх усіх з одного лука!.. То був заповзятий син боярина Ратибора — Ольбер.

Став на коліно, наклав стрілу на тятиву, повільно прицілився, натягнув і рвучко відпустив.

— Ось тобі, хане, остання данина з русичів!

— Ану, тисніть на двері… Плечем, Микуло, боком!

В цей час Слав'ята нісся через сніги й бори до Києва. До князя Святополка. Мономах кликав брата йти разом на половців. І щоб чернігівський князь — Олег Гориславич — з ними пішов, і щоб інші менші князі свої дружини з ними з'єднали…

Уже вдруге безбожний шолудивець хан Боняк налетів на Київ. Яко шуліка хижий, видивився із свого Степу, коли Святополк із дружиною вийде зі стольного у Вишгород на лови.

Ворота града були не зачинені. Був же день. Обідня пора. На київські торги їдуть смерди і слобожани, купчини із далеких країв, ідуть прочани до храмів і до монастирів.

Але сторожа, хоч і пізно схопилась за списи, усе ж відтиснула Боняка од воріт — Золотих і Жидівських. А тих половчинів, що залишилися у місті, за валами, покосили мечами.

Тоді лютосний Боняк запалив передмістя. Палав Стефанів монастир на Клові, горіла Германова обитель, димом пішли довколишні села і слободи… Половці перейшли Либідь і Глибочицю і вдерлися через дерев'яну огорожу — столп'є — на рукомесний Поділ. Хан Боняк мстив за своїх великих родаків, що полягли від рук Святополка і Мономаха. Тоді ж, після смерті хана Ітларя й Китана, князі з'єднали свої полки і пішли навесні на Трубіж. Там і наклав своєю головою хитромудрий володар половецьких степів Тугоркан. Князь Святополк підібрав його тіло й привіз до Києва. Його поховали на роздоріжжі між селом Берестовим і Печерським монастирем. Як-не-як — тесть великого князя київського

Тепер Святополк спокійно розважався на ловах у Вишгороді, а кияни стояли на валах, змагались із половецькою ордою Боняка, гасили у місті пожежі, іскрадом вибиралися за вали й шаленими несподіваними наскоками били в спину степовикам. Скоро з Вишгорода підоспіла й дружина Святополка…

Хан Боняк мусив тікати. Але не хотів вертати ні з чим і повів свою орду на печерські кручі. Обитель захопили зненацька. Біля зламаних воріт монастиря поставили свої бунчуки й шаснули по храмах і келіях.

У кожній келії кипів бій. Половчини виламували двері, з мечами кидались на ченців, що боронилися, хто чим міг. Ченців сікли шаблями, як капусту. Сікли ікони й іконостаси, пергаменні списки і книги… По монастирському двору металися у довгих рясах ошалілі мніхи, за кожним, як за зайцем, полювали озвірілі половчини. Багато розпластаних чорних тіл лишилося лежати в калюжах крові… Половецькі стріли із смолоскипами вогню підпалювали будівлі… копиці сіна й соломи…

Скоро палав увесь монастир. Поряд, нижче, на придніпровських кручах, у Видубичі, горів Красний двір князя Всеволода. Горіла обитель у Видубичах.

Наситившись розбоєм, пограбувавши скарби, Боняк відкотився на південь…

Диміли довколишні поселення. Обвугленими стояли під відкритим небом комини печей. Знову бродили дорогами ватаги погорільців, сиріт, злодіїв-татей…

Біля Печерської обителі скоро зібрався табір із тисяч бездомних бродячих жебраків. Вигнані з рідних оселищ, вони прагли тут знайти захист.