Раиса Иванченко - Гнів Перуна

На Гордятиних заручинах веселився увесь гончарний кінець Подолу. А в Гордяти на серці камінь заліг… Довколишній світ начеб перемінився. Чи то сонце пригасло, чи небо потьмяніло. Оглядав іншими очима хату. Була вона сирою, темною, з перекошеними вікнами, погрузлою у землю до вікон. Навіть свіжість Мілеїного лиця не розганяла смутку на серці від того видовища.

Подумки рахував: має боргу п'ять срібних гривен і зверх них мусить щороку платити півтори гривни, доки розборгується…

Як той сокіл на прив'язі, якого підкидають угору і за шворку тягнуть назад…

Для Гордяти почалось нове життя.

Стиснувши зуби, цілісінькими днями крутив гончарний круг. Аж в очах мерехтіло. Навіть уві сні. Інколи йому снилося, що оті горшки, глеки, лагвиці, коновки наповнювалися його кров'ю, і він відчував у всьому тілі порожнечу… Воно робилося легким і затерпало — у ньому ж бо не лишалося ані краплини його крові! Тоді Ґордята уві сні кричав. І від того крику пробуджувався… Гіркота й безнадія виповнювали його душу. Може, воно таке і є — життя людське? Може, та гіркота і та безнадія й матір його задушили? Тепер би він зрозумів її…

Відколи половецькі вежі кочують у Подніпров'ї, такої ганьби ще не бачив половецький народ. Наймолодша ханум грізного хана степів — Ітларя, дочка могутнього переяславського князя Мономаха — утекла із його великої білої вежі. Утекла із конюхом, якого треба було ще тоді, під Черніговом, повісити на осиковій гілляці або придавити каменем до дна Десни. Ханум утекла сама і понесла із собою в череві ханське дитя…

Ітларь сповістив брата свого Китана. Небачена ганьба! Була б просто наложницею, рабою, як колись біла бояриня, не дбав би так про свою честь. А тут — жона, котру йому дали як запоруку миру з русичами.

Ітларь сидів у своїй спорожнілій білій вежі, як пійманий шуліка. Не відкидав пологу, не велів піднімати повстяного дашка угорі юрти. Морозяне повітря й без цього вистуджувало його душу.

Сидів у напівтьмі, у повній тиші. Так ясніше випліталися думки…

За законом свого роду мав, упіймавши обох, убити. Але ж вийшло так, що той конюх-раб Слав'ята і Рута давно, певно, змовились і підговорили бранців, щоб мовчали. Мовчали і половецькі люди.

Коли кочів'я перебиралося на друге місце, за Сулу, вони тоді й зникли. Доки йшли, доки ставили свої вежі, ніхто не думав доглядати за жоною хана, яка поїхала вперед зі своєю челяддю і рабами. Велика ханум — велика повелителька орди. Хто посміє за нею наглядати? Її ім'я звучало тут поряд з іменем Мономаха, від якого нишкли степи.

Лише за кілька днів нутукчини — розпорядники кочів'їв, — що пригнали слідом за вежами худобу за Псло, здогадались, що юрта великої ханум порожня.

Боялися сказати Ітларю. Боялися кари. Але кара настигла усіх. Спочатку дістала вона бранок-челядниць. Вони всі були русинками, впертими і мовчазними. Мовчали, коли їм сипали за пазухи жар. Мовчали, коли їх прив'язували докупи косами і заштовхували в прорублені на Сулі ополонки. Потім били канчуками нутукчинів і всіх, хто не сказав вчасно про втечу. Найостаннішою вкинули в ополонку стару чаклунку Відраду-Улу. Кажуть, це вона наспівувала молодій ханум чародійські пісні — про калиноньку червону, про зелену руту, яку вранці косар скосив косою.

Тепер Відрада-Ула співала тих пісень рибам, що задихалися під товстим шаром криги… Давно уже треба було отак з нею поговорити. Колись від тих пісень ошаліло збігла із ханського стойбища біла бояриня. Не захотіла жоною стати. Пожаліли тоді Відраду-Улу, бо знала вона трави степові і лісові і коріння цілюще — від недугів, і від ран, і від отрути. Рятувала хана і ханум, рятувала усіх…

Але тепер, коли втекла Княжа-Рута, не було прощення старій відьмі…

Ітларь іще думав про те, що його плем'я, котре, за переказами батьків, вийшло з пустелі Єтрівської, що між сходом сонця і північчю, дуже зіпсувало свою породу, бо змішалося з руськими бранцями і прониклося співчуттям до них. У кров половців вливається руська кров. Поступово вона розчиняє смаглявість шкіри, чорноту волосся, темінь вузьких очей. Вони стають світлими, а то й зовсім голубими, робляться округлими, як у русичів. Часом і не добереш уже, де бранець-русич, а де половчин. І слова руські швидко перехоплюють половці, а хто вже й пісні підтягує. Особливо ж увечері, біля вогнищ, на пасовиськах, коли пастухи і доярі відпочивають. Все частіше ці люди осіняють себе хрестом — чужу віру, руську віру, переймають. Забувають свої звичаї, своїх ідолів, наповнюються чужим переконанням. А чужа віра не терпить сумнівів щодо себе…