Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Ітларь усе то бачив. Але спинити не міг. Бо від тих бранців руських ішли всі їхні багатства. Це були робочі руки. І звичаї господарські. Раніше, взимку, відганяли, бувало, отари, табуни, череди на зимові пасовиська. Худоба з-під снігу собі добувала сама корм. Половина її в ті місяці гинула, не доживала до весни. Нині ж — не те. Навчилися у русичів будувати для худоби обори, стайні, овини. Плели з лози, обмазували глиною чи ставили з саману… І сіно заготовляють нині з літа. Худоба не гине, добре плодиться, ростуть отари й череди… Потрібні нові робочі руки. І вони їх мусять добувати…

Рід Ітларя був багатим і сильним. І коли він поріднився із могутнім руським князем Володимиром Мономахом, сподівався стати вище роду Тугоркана в половецьких степах… З поміччю руських мечів… Але тепер утекла Княжа-Рута. Обірвалась нитка, яка прив'язувала Ітларя до Мономаха й повнила надіями на будучину…

Брат Китан нечутно протиснув своє грузьке тіло крізь влаз юрти і мовчки сів на ноги навпроти свого зажуреного брата. Китан був молодшим братом і міг стати спадкоємцем його отар, табунів і жон. Але він був ледачим і хтивим. На війни ходив з примусу, про будучину свого племені не клопотався. Тому уже зістарений хан Ітларь хотів передати свою владу після смерті в руки одного із своїх синів. А найпаче жадав передати у руки сина, якого мав би від князівни Мономахової… Останнім часом звик до цієї думки.

Китан поклав долоні на коліна, пас очима повстяну підлогу. Уже знав про біду братову. Але про біду не говорять. Краще помовчати. Нарешті обізвався.

— Вони втекли за Сулу? — тихо мовив Китан.

Ітларь хитнув головою. Куди ж іще бігли його бранці, як не за Сулу, в переяславську землю…

— Їх багато?

— Триста і двадцять п'ять, — зітхнув Ітларь.

— Покличемо Тугоркапа… Підемо на Русь…

Ітларь схилив голову на груди. Тугоркан — тесть київського князя Святополка. Не піде він на Русь. Русичі зв'язали Тугоркана оманливими надіями і роз'єднали половецьку спільність. Лукаві русичі…

— Тугоркан має піти, брате, — уперто мовив Китан. — Він піде на супротивника свого родича Святополка, Мономах — супротивник київського князя…

Ітларь підняв обличчя. А певно, що так. Тугоркан захоче покарати суперника своїх нащадків на київському столі… Тотура, либонь, уже народила нащадка!..

— Біжи, брате, до Білої Вежі, до Торських озер. Клич Тугоркана… За обиду мою… І хана Боняка клич. Та й інших ханів. Ні, туди пошли своїх торе. А ми з тобою зараз же підемо до Переяслава. Не чекаючи!.. Доки на нас не сподіваються. Станемо ордою під валами града…

Орда Ітларя й Китана рушила на Русь. Уже біля Переяслава братів-ханів наздогнали посланці. Погані вісті привезли.

— Тугоркан сказав: прийде на поміч, як Ітларь сам поб'є Мономаха.

— А інші? — стрепенувся Ітларь.

— Боняк і Куря з Девгеневичем пішли на ромеїв. Девгеневич потрапив у полон. Його осліпили…

Русичі таки перехитрили половців — роз'єднали…

Але ж не вертатись йому назад. На валах Переяслава вже горіли вогнища. Там уже готували їм зустріч…

Ітларь покликав свого мудрого торе Козла Сотановича.

Про щось говорили удвох. А на ранок Козл, одягнувши одного кожуха, а другого прив'язавши до сідла, постукав у ворота Переяслава.

Осторожники на валах упізнали свого знайомця по Чернігову. Гукали до Мономаха:

— Козел Сатанинський до тебе приїхав, князю… Приймай!..

Козл Сотанович улесливо осміхався.

— Миритися до тебе прийшов, князю… Хочемо жити з тобою в мирі. Поверни хану моєму його жону, а твою дочку. І людей наших вона повела за собою — триста і двадцять п'ять. І коней, яких взяли вони…

Володимир Мономах здивовано підняв брови.

— Немає у мене його жони. Ані людей його. Коли хан не вірить, нехай прийде сам і подивиться. В усьому граді немає жодного половчина!

— Ге-ге-ге, — тоненько засміявся Ітларів посол. — Жона його — то є твоя дочка Княжа-Рута. Ось хто! Твоя дочка має бути в тебе…

Володимир Мономах розводив руками. Немає тут його дочки… Не відає, де вона…

— Кличу хана Ітларя до града. На гостину до себе кличу… З усісю чаддю його. Заодно нехай пошукає свою жону і своїх половчинів… Кличу як доброго сусіда свого…

Переяславський князь широко розкриває руки для обіймів. Він радий прийняти в гостях свого доброго сусіду… З яким краще тримати мир…

— Ге-ге-ге, — затрясся від сміху Козл Сотанович. — Сіє добре. На гостину… Тільки… дай заложника свого знатного… Для певності, що не лукавиш.