Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Скоро зустрів на торгах і Кильку — продавала з-під поли бабину чародійську чашу. Ледве випросив назад.

Побачивши ту чашу в руках хлопця, Бестуж заусміхався усім лицем. Колись ще дід його робив такі чаші для капищ ідольських та волхвів. По узорчатих зірочках на їхніх боках люди відраховували дні весни, літа й осені. Підраховували, в які дні найвище сонце у небі, коли настає дощова пора, а коли приходить суша. Усе те потрібно знати хліборобам. Але потім християнські попи оголосили сії чаші злолютним волхвуванням і всюди порозбивали їх. Лиш подекуди старі люди зберегли той багатовіковий календар, як і старожитні звичаї свої. Сказав старий Бестуж: «Ховай, сину, ту чашу від злого ока… Ховай!»

Отак і ховає Гордята єдине добро баби Ніги. А це надумав зробити ще одну. Мілеї подарує…

На порозі хатини постав дід Бестуж. Кахикнув у кулак, повів бровою до синів:

— Ану, хлопці, ідіть погуляйте. Я тут балачку маю… з Гордятою…

Гордята здивовано звів па нього очі. Ногою спинив копо верстака. Руки завмерли на глині.

— Хотів за Мілею… спитати. Коли що — перечити не буду. Ках-ках!.. — у кулак відкашлюється Бестуж. — Тільки жити у нас ніде. Тіснота!..

У Гордяту немовби хто сипонув жменю жару.

— А я свою хату поставлю. Візьму гроші у борг. Попрошу Кильку. Вона дістане…

— Ках-ках… — роздумливо морщить чоло Бестуж. — У борги легко влізати. А от вилазити…

— У мене є шапка кунья. Колись… боярин мій подарував… Закладу її…

— Гарячкуєш, бачу… Ну-ну…

А назавтра Гордята біг до торговища, де в тісних смердючих завулках тулилися одна до одної похилими стінами вгрузлі у землю хатини. Тут стояв сморід — від невисихаючого багна й помиїв…

Ще з давніх часів, коли старий князь Святослав розбив Хозарію, до Києва переселились купчини із далекого Ітиля й Саркела. Частина їх поселилась за Золотими воротами, на Горі. Там жили багаті купчини хозарські й іудейські та резоїмці. Вони не пускали туди тих, хто прийшов пізніше до Києва, — оту рукомесну та крамарську дрібноту, голь багатодітну, яка тікала від гонителів своїх — мусульман із Хозарії і християн із Візантії, а пізніше і від європейських хрестоносців. Ці селились на Подолі, біля велелюдних торжищ.

У тісних хатинах, на подвір'ях, попід тинами кублилось багато голопузої дітлашні. Верещали, чубились, ганялись один за одним; лементувала, здавалося, вся вулиця.

Десь тут, казала Килька, стояла хижа її господаря, резоїмця Івана. Іван трохи торгував сіллю, яку привозили з Торських озер та з Криму валки грецьких та іудейських купчин. А найбільше він заробляв на резоїмстві. У Івана була велика купа дітей, Килька не могла навіть сказати скільки. Щовечора вона перераховувала їх голови перед сном і постійно збивалась. Один вечір налічила дев'ять, другий — дванадцять, а через кілька часу — за столом сиділо уже п'ятнадцять голів. Запитувати у господарів не наважувалась: проженуть за таку недотепність. Куди подіти їй свою вже сиву голову?

Служити боярам не могла — її знали як вознесливу бояриню Всеволодову, котру розжалував Святополк, яко злодійку, що обікрала знаменитого і доброго Яня Вишатича.

Доводилося у наймах добувати свого віку. Тяжкий був тепер Кильчин хліб.

Забачивши здалеку Гордяту, Килька розправила одерев'янілу спину — прала в кориті одяг голопузої малечі.

— Тітко Килино, поможи. Позич грошей купу1, хату хочу ставити.

— Цілу купу? Немає в мене стільки… Сам знаєш. Можна попросити у Івана. Але чим будеш віддавати?

— Роблю горшки… І Бестуж допоможе.

— Ге-е, скільки літ будеш відробляти своїми горшками! Усе життя…

Килька поправила пасмо сивого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Рука її була вже старечею, зморщеною…

Купа — 5 гривен; гривна — злиток срібла приблизно в 160 г. (київська гривна), дорівнює 25 кунам, 20 ногатам, 50 резанам. [84] Резана — грошова одиниця у Київській Русі (1/50 гривни).

— А в мене… є шапка кунья! Віддай Івану. Ось вона! — Гордята витяг з-під сорочки шапку.

— Кунья? — Очі Кильчині жваво засяяли. Певно, нагадав їй цей уламок колишнього побуту давнє… — То йди до нього сам.

— А ти слово за мене скажи. Скажи, Килько…

— Замовлю, голубе… Тільки ж ти і мене не забудь… Яку мідницю кинь і мені… Знаєш-бо…

— Та й не тільки мідницю!.. Я гривну коли що.

На другий день стара Килька розшукала Гордяту. Принесла йому в борг грошей — п'ять гривен. Під резани…

Загули-загуділи на дворищі старого Бестужа дудники і гуслярі. Звився над кручами передзвін дівочих голосів.