Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Я?! Лукавлю? Русичі ніколи не лукавили зі своїми добрими сусідами. То від них одне лукавство і розор мають! — обурився переяславський князь. — Половчини беруть з нами ряд на мир, а потім слово своє ламають. Воюють нашу землю.

— Краще дай заложника.

— Нерадцю, пришли сюди мого сина меншого — Святослава. Сина візьмеш у заложники?

— Ґе-ге-ге… Сина — це добре… Хан Китан стоятиме за валами. І син твій буде в його стані. А хан Ітларь увійде в Переяслав… У гості.

… До князевого терема збігалися бояри-думці. Як уберегтись від нової половецької навали? Чи вірити Ітларю й Китану та їхньому послу? Що задумали хани? Адже ніколи ще такого не бувало, щоби вони приходили на руську землю з миром… Слав'ята так і говорив Мономаху.

— З пагубою лукавою ідуть половчини. Напевне, вичікують на інші орди. Може, Тугоркан, а може, Боняка.

Знаю їх… Треба їх бити! Та пошвидше… поодинці щоб…

— Але ж сина свого, Святослава, заложником дав. Не можу клятви своєї ламати.

Думці стривожено гуділи.

— Князю, хіба половчини тобі клятв своїх не ламали? Немає в тому вини твоєї! — гаряче гукав знатний переяславський боярин Ратибор. — Скільки присяг зламали і крові руської пролили…

— Але ж… Святослав?..

Знову гуділа гридниця. Отой хитрець, Козел Сатанинський, виманив у князя сина… А тепер як?..

— Де ж нині хан Ітларь?

— Та вже у моєму дворі з дружиною. Вечеряють, — гукав дужим голосом боярин Ратибор.

— А в тебе скільки є отроків, воєводо? — мружив до нього очі князь Володимир і кусав кінчик вуса.

— Сто разів по сто! — гогоче Ратибор й очікувально заглядає князеві в очі. — То що, дати на закуску булатного?

— Віддай їх Слав'яті…

— А Святослав?..

— Ох, клятий же Козел, ох, поріддя ж сатанинське!..

— Ідіть… — даленіє погляд князя Мономаха, певно, якась думка важко крутіжиться в його голові. Він притамовує подих. — Ідіть з Ратибором на його двір.

Ранній зимовий вечір сипле із чорноти неба колючі зорі. Холодні зорі. А в теремі Ратибора тепло й п'янко. Горять товсті свічі. За довгим столом сидять Ітлареві половчини. Не роздягнені, в шкіряних корзнах, насторожені, наструнені тілом, чіпкі в поглядах. Проте зуби й щелепи працюють безперервно, швидко. На столах виростають купи із кісток запеченої гов'яди, баранини, пташатини. Челядь Ратиборова не лінувалась тягати миси з м'ясом, глеки з медами і пивом, бочечки з брагою…

Поряд з Ітларем сіли й Ратибор з Мономахом. Потроху смаковите чавкання замінялося ситим гомоном, уривчастим сміхом. Боярин Ратибор інколи виходив у сіни, обливав своє лице холодною водою, прислухався до тиші на подвір'ї…

І знову і щедро частував гостей. Голови важчали. Ноги влипали в підлогу. В світлиці стало душно й млосно. Розпарене тіло і шкури смерділи крутим потом, вовною, хмільною брагою.

Ітларева чадь поснула на лавицях. Поряд з ханом Ітларем схилив на руки голову й боярин Ратибор. Мономах, хитаючись, почовгав на подвір'я.

Дослухався до тиші. І не чув, а бачив крізь темінь ночі засніжений простір степу. Темний ланцюжок комонників, що нечутно лине по сніговій цілині. Летять одні кінські тіла. Верхівців не видно навіть зблизька. Слав'ята усіх накрив білими ряднами. Лише коні хропуть та шугають їхні копита в сипучий сніг. А позаду — скриплять сани, запряжені в трійку гривастих.

Уже давно поминули вони місто Переяслав. Перехопились через першу гряду давніх валів, ідуть тепер між обома валами всередині. Вали, вали — через усю Переяславщину простяглоїся. Одвіку люди тут стояли на сторожі своєї волі.

Наближаються до стану хана Китана. Тихо в стані. Коні стоять, збившись докупи тілами, до їхніх грив припали з сідел одвічні степові верхівці й дрімають. Посередині стану — вежа хана Китана. Хан одвик уже спати на коні. Там, певно, й княжич Святослав…

Кілька білих комонників вихором злітають із своїх коней, миттю підскакують до вежі, відрубують упряж і повоз із вежею хана Китана миттю ставлять на свої сани.

Білі комонники уже мчать поряд із саньми. Але сонні половчини враз проснулись. Ціла орда мчить за ними.

— Викиньте їхнього хана, хай підбирають! — гукнув Слав'ята до своїх отроків. — Може, відстануть…

Погоня й справді відстала. Що там вчинилось? Упізнали хана Китана?..

Ранок у стольному Переяславі був похмурий і сірий.

Була сиропусна неділя [85] Сиропусна неділя — останній день Масниці, неділя перед великим постом. . Калатали дзвони до заутрені. Але ніхто не йшов до церков. У місті оселилась небезпека. Половці з ханом Ітларем стояли на подвір'ї боярина Ратибора…