Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Може, хай піде до Кловської обителі чи на Берестов? Вони так само поруйновані половцями. То й візьмуть у Гордяти… — підтримав свого брата ще один Бестужів син — Кирик….

— Не візьмуть, сину. Чув же? Ідоли, каже, душу йому скаламутили… Значить, для християнського бога негоже. А для старих богів — хто тепер ті капища ставить? Їх тільки руйнують та допалюють повсюди…

Гордята мовчки сидів на землі, схрестивши ноги під собою. У великих очах його хитався сірий смуток. Стрілчасті брови то сходились біля перенісся, то злітали тремтливо на високе чисте чоло… Повернутися знову до Бестужа? У ту вічно сиру хатину, під Києвою кручею… До гончарного круга… Темніє обличчя Гордяти.

Мілея… Коли б могла зрозуміти його… З її рожевих уст не злетіло ніколи для нього ласкавого слова. Одні докори… домагання… Вона, подільська красуня, мусить носити найкращі навершники на сорочці — із шовку! Вона мусить мати найкращі коралі, що як цвіт її уст! І пової шовкові із бухарської камки… Ото які продають сарацинські купчини! Вона ж бо єдина дочка знаменитого гончаря Бестужа, у котрого купляють горшки навіть для княжих столів і монастирських трапезниць… Гордята хотів хату ставити на ті гривни, що взяв у борг у резоїмця. А що їй та хата, коли у неї взувачок путящих нема — не вийти їй ні на вечорниці, ні на торговий майдан…

Розлетілися позичені гривноньки… Лишився молодому гончареві один борг…

То як повернеться додому ні з чим? Нехай усі йдуть назад, а він ще тут попрацює на монастирських роботах. Та, може, ще якийсь, інший уже, храм виліпить із глини. Владиці печерському уподобиться, може…

— Брайку, ти мені віриш? І ти, Кирику… Я залишуся тут. Інший виліплю храм, для отця ігумена. Побачите, він забере мене й скаже: воздвигай, Гордято, отеє здання! [86] Здання — будівля. .. Ідіть без мене. Бачите, скільки колод навезли? І плінфи обпаленої… Будуть нову храмину ставити. От я тут і придивлюсь.

— Як знаєш, — старий Бестуж відвів очі вбік. — А ми — додому… Знову до своїх горшків…

Відтоді Гордятине життя розтовклося й змішалося в тій штовханині, галасі, в колотнечі, якими жила Печерська обитель… Від ранньої денниці до вечірньої зорі тяглися на печерські кручі повози з колодами, глиною, піском. Із монастирських сіл несли й везли у цебрах і кошиках тисячі яєць, молоко, капусту, забитих гов'яд, сушену й свіжу рибу — обитель мусила годувати своїх будівничих-здателів, годувалася й сама.

Як і раніше, сюди тяглися бездомні бродники, погорільці, жебраки. Але уже всім не вистачало роботи.

Десятки людей, яко голодні пси, никали довкола й нужденними очима дивились на ощасливлених долею, що після тяжкої праці могли покласти в рот пахку, хоч і нізчимну їжу [87] Нізчимна їжа — пуста їжа, пісна. , вже навіть не відчуваючи від утоми її смаку. Ці нужденні сідали осторонь, очікувально спостерігали, як із опанів куховар вишкрібає рештки їжі. Бувало, що ті рештки ченці відносили назад, у двір. Бувало, що котрийсь із них змилується, віддасть отим старцям.

Якось Гордята помітив серед них високу смаглолицю дівчину. Вона ніколи не просила у куховарів їжі. Лиш коли щось перепадало двом бабусям, які сиділи поряд з нею, вони їй відділяли від своєї здобичі. Дівчина підставляла їм навіть не полумисок, а якийсь черепок — з розбитої макітри бік, брала кашу просто руками і клала в рот. Не мала своєї ложки.

Тоді Гордята, сидячи увечері біля свого вогнища, вистругав ложку з вербової гілки й приніс їй. Вона простягла руку до нього, радо взяла новесеньку білу ложку. Тепло і подив світилися з променистих карих очей. Через кілька днів Гордята виліпив їй із глини миску, ще й узорами розмалював. Миска довго сохла на гарячому літньому сонці. Хлопець щоднини бігав до осоння дивитися на неї, підставляв до променів то один бік, то другий. Нарешті глина побіліла, від легкого доторку нігтем озивалася глухуватим дзвоном.

Увечері роздавали куліш. Жалісливі бабусі дівчині вділили потроху у її черепок, і вона вербовою ложкою сьорбала його. Гордята підійшов у ту мить, коли вона вже вицідила із черепка в рот рештки юшки. Простяг їй миску, дивуючись, як змінилося обличчя дівчини від щирої вдячності. Ніжна смага шкіри її щік зазолотилась легким рум'янцем, очі — на півобличчя! — засвітались крапельками темного меду. Вона обережно взяла в руки подарунок Гордяти. Її довгі тонкі пальці, які тримали ту миску, тремтіли. Тоді він уперше почув її голос:

— Це також мені? А за що?