Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Ченця Федора скинули на землю на конюшому дворі, потім затягли у якусь комору. Він з жахом розплющив очі. Посередині комори жаріло велике вогнище, а над ним зі стелі звисав, розгойдуючись, залізний жажіль [89] Жажіль — ланцюг. . Поряд стояло ковадло із залізними пруттями.

Волосся у Федора заворушилось від здогаду. Він хотів закричати, але горло йому перехопила бугом важка судома. Лише настовбурчились борода й волохаті брови над вибалушеними від безуму очима…

Кара прийшла йому… кара від бога, за те, що приховав скарб від ігумена… що не віддав його Нестору на книгозбірню… Для себе приховав!.. Себешник окаянний!.. Тож і приймай смерть жорстоку… Нею гріх окупиш… Страшною мукою пекельною, мокрице, спокутуй свою зажерність, бо не буде тобі прощення на тому світі… Не буде!..

Федір більше не розплющував очей. Чув, як його торсали за плечі, як тузували в боки, як витанцьовували на животі.

— Не скаже він!.. Бач, затявся! — хриплувато басив чийсь знайомий голос,

— Ска-а-же…

По спині його стали водити розпеченим пруттям. Шкіра зашкварчала…

— Та краще підвісьте його догори ногами! Над вогнем. Хай потроху запікається!

За мить Федір уже висів, зачеплений за ноги на тому довгому жажелі, погойдуючись над вогнем.

— Дайте мені лук! — хрипів біля нього голос Святополчича.

Федір розплющив очі. Перше, що він побачив, — це криві ноги у багряних чадигах. У Святополчича криві ноги, яко у біса! Червоні чадиги з широкими носами здалися йому копитами. Нечиста сила. Його катує нечиста сила…

— Чуєте? Не віддам вам скарбу. Богове добро лишиться богові…

— А-га-га-га! Стріляй! — задрижало в повітрі. І стріла впилася ченцеві в рот…

Важкий, пекучий біль потьмарив остаточно світ… Святополчич так і не дізнався про скарб… Зачаїв у серці ненависть до печерців.

Князь Святополк жахався цій лютості сина. Накоїть біди Мстислав з отими ченцями. Треба відіслати його подалі з Києва… Он на Волині знову князі затівають чвари.

— Піду. Але — дай мені срібла. Мої брати не дадуть мені земель. Тож усе срібло своє віддай мені. А собі ще наживеш! — Широке бородате лице Мстислава із широко розставленими очима побуріло.

Святополк повернувся до Путяти.

— Га? — Обуренню його не було меж: рідний син — хоч і байстрюк, але рідний же!.. — отак нахабно грабує великого князя…

А на другий день до покоїв князя ввалилися великі київські купчини.

Князеві, кажуть, потрібне срібло? У них є срібло для князя. Нехай лиш київський князь зробить невеличку поступку їм — віддасть на всіх київських торгах право на торгівлю сіллю в їхні руки. І ще нехай князь віддасть їм у руки збір соляного податку. А більше нічого не просять вони у нього…

Князь Святополк аж захлинався від радості. Багаті купчини київські дають йому срібло? Та він віддасть їм соляні торги і потяги… Лишень і йому нехай сплачують частку тих прибутків.

Задоволенню князя не було меж. І звідки вони дізналися про його скруту! Певно, тисяцький Путята постарався для нього… Ну й молодець! Доброго порадника послав йому бог…

Не терпілося набити йому свої спорожнілі мішки сріблом. Через кілька тижнів спитав:

— Путято, а як там купці наші? Сплачують мито за сіль?

— Сплачують, князю, і тебе благословляють. Путята говорить правду, та не всю. Навіщо князеві вся правда? Змовчував, що на київських торгах ті купці підняли ціни на сіль так, що скоро простолюдинам не можна було докупитись ані дрібки солі!..

У Києві стало тривожно. На всіх торгах і перехрестях чорний люд відверто хулив бога і тих, хто приніс його на Русь… відверто погрожував погромити садиби можців, а їх самих підвісити на жажелі, як те зробили із бідним ченцем Федором. Бідний христолюбець! Це за них погубили його життя кровопивці, бо той, кажуть, хотів заступитись за людську біду. Натовпи обурених киян хапали кілля з тинів і бродили вулицями міста, шукаючи своїх кривдників…

У Києві глухо назрівав бунт. Хто знає, що принесе він? Може, слідом за князівськими та боярськими дворами підуть димом монастирські садиби?..

Ігумен Феоктист хвилювався. Бунт черні ніколи не приносив добра!

Смиренство… покора… Будь-що треба утишити народ… Чого жадає народ? Солі!.. Дати йому дешевої солі — і буде врятований спокій…

Через кілька днів ченці Печерської обителі Прохор та Єремія вивезли на Бабин торжок п'ятьма повозами запаси монастирської солі. Колись обитель закупила чимало пудів солі у галицьких купців, що час від часу наїжджали сюди великими валками і дешево віддавали її на київських торгах, щоб повернутись назад.