Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Яка вона князівна? Княжа-Рута — та й годі… Дика травиця. Хто схоче — стопче, хто схоче — зірве, у віночок зв'яже чи й так викине…

— Тепер наш Слав'ята доскочить і чину, й земельки.

— Розпустили свої жала!.. — Слав'ята люто блиснув чорним оком на заздрісників: — Ходімо… — смикнув дівчину за руку. — Не слухай дурних теревенів…

Її гаряча тонка рука дрібно тремтіла в широкій, мозолястій долоні Слав'яти. Справді-бо, налякали дівчину. Таку тоненьку, окасту, як отроковицю… Щось ніжне тенькнуло в душі бувалого воїна. Треба-таки погомоніти з нею — ладком щоб усе було. За її згодою. Як-не-як за її спиною князь Мономах.

Світило сонце в очі. Світило в душу. Увесь світ радів і грів її. Гріли серце добрі, лагідні чоловічі очі.

Сиділи вони на великому сірому валуні, на березі озера. Дивилися, як червоно купалося сонце в його хвилях. Як скидалася риба у заводях. Як прозора дзвінка сутінь сіялася над землею. Рута нарешті заспокоїлась.

— Не бійся мене, Руто. Я тебе в обиду не дам, — тихо промовляв хлопець. — Не хочеш, то не бери мене до себе мужем. Це я так сказав… Аби ніхто тобі поганого нічого по вдіяв. Знаю наших…

Рута повернула до нього голову. Пильно вдивлялась в очі. Як зоряна ніч. Нічого не може розібрати в них. Вабливі якісь і таємничі.

— А ти хто? Дружинник?

— Я — Слав'ята. Лиш отрок князів. До дружинника іще не діставсь.

— А мене… справді узяв би в жони?

— Аби схотіла…

— Ми з мамою — найостанніші бідаки. Живемо у ярку. У нас є лиш дві курки.

— Поставили б нову хату. Я вмію ставити хати із саману. Це треба глину перемішати з соломою й кізяком.

— Мама давно зятя чекає.

— А ти? Хочеш мати мужа собі? Отакого, як я. Буду тебе жалувати.

— Не знаю… — відвернула обличчя.

— Тоді, — Слав'ята зітхнув, — я почекаю. А ти подумай. — Хотів погладити дівчину по темній косі. Але одсмикнув руку назад. Ще злякає її… Помовчав, а тоді знову'заговорив: — Є у мене братець менший — Борис. А мати наша в половецьких вежах. Відрада-Ула. Хан Ітларь колись узяв її собі в жони і назвав Улою. А батька свого не знаю.

— А я… тільки сьогодні… дізналася… за князя… Ми нібито всі княжі люди. А воно, бач… Добре. Піду додому. Мама чекає… Добрий ти… Тільки… старий.

— Старий? Ще тридцяти літ не минуло! Саме враз…

— Не знаю! — засміялася заливчасто Рута. І побігла стежиною до яру.

Біжить, серцем осміхається. Отця свого знайшла. Князя!.. Леле… Аж страшно… Певно, і мамі страшно було, коли вона їй не призналась у цьому. І ще нареченого має… Слав'ята! Смішно…

Муркоче щось під ніс. Якась пісня вже сама на волю проситься…

— А ти все виспівуєш, донечко! — зустрічає її біля хвіртки мати. — Це вже про що?

— Про долю, мамо, що послала мені нареченого. Га-а-рного, з отакенними вусищами.

— Ой лишенько ж… біда якась… — сполошилась Любина. Аж обличчя її збіліло.

— Чому біда, мамо? Отрок Слав'ята, у князя нашого в дружині. Скоро і дружинником буде.

— Де ж це він узявся?

— Вітець… князь дарував…

— Ой! — схопилась за серце Любина. — Який князь?..

— Володимир Мономах. Бач, а ти мені не сказала… Я таки княжа! — весело сміялася Рута.

— То чому веселишся? Що доброго в тім? Он в якому смітнику живемо… І тому раді… Подалі від можців, доню, від усіх князів і їхніх лакуз. Вони тільки знедолюють людей… Ми — чорної кістки, смерди… Ото наш рід. Єдиний рід!

— Усе-таки, мамо, я княжа. Але ти не думай, я не буду пнутися до тих бояр і князів. Я не проситиму їхньої ласки, мамо. Слав'ята мій добрий. От тільки старий, — зажурилась раптом Рута. — Але господар буде нам у хаті.

— Та скільки ж йому? — сполохано заглянула в очі дочці Любина.

— Каже, скоро буде тридцять літ.

— Не біда. Аби тебе любив і шанував.

— Казав, що буде шанувати…

— Хай боги поможуть тобі, Руто…

Як ішла я вуличками, живуть люди парочками, а я, молода, живу одна, не бачила собі добра… — уже виспівувала дівчина.

— Що не бачила, — зітхнула Любина, — то не бачила… Чи й побачиш… Бо старий-таки той Слав'ята…

Сиділа Любина на лавиці, проти печі. Підперла кулаком щоку, зажурено хитала головою. Жіноча доля, не ласкава єси до них… А за що гризьба, і ганьба, і муки оті терпіти? За які великі гріхи? Та й малих не назбираєш, аби все життя отак каратись. Все більше за доброту і за довір'я серця муки ті приймає жінка… Он хоча б Гайка Претичева… Уже й забули її у Василькові. Або Ніга Коротка…