Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Брате Іване, що се?.. — кидається Феоктист до нього. Двоє мечників перегородили йому шлях.

— Не велено підходити.

— Маю від князя нашого милість, браття, — Іван зиркнув чорними очима з-під брів. — Вдогонку, бачите, осторожників мені прислав і велів жалувати своєю ласкою — негайно, каже, до Турова збирайся. Аби й духу твого тут не було!

— Як?! — в один голос скрикнули обоє ченців. — Отак відразу?

— Он і повоз прислав уже… Аби й духу… Оце тільки вас чекав. Братові Нестору хощю в руки віддати… пергамен… А тепер — до Турова. В заточення. Ходімо!

З подивом стежили за твердими кроками отця Івана. Ніби поспішав не в заслання, а на раду державну.

Коло розчинених воріт стояв парокінний повоз. Коли заходили до обителі, не помітили його.

— Ось так… — зітхнув Феоктист.

— Помилуй його, господи, й укріпи серцем…

— Маємо їхати! — гукав соцький до мечників. — Швидше! Швидше!..

— На ніч глядючи… Допік князеві чимось…

Ченці мовчки розходились по келіях. Нестор ішов останнім. На душі було прескорбно. Великий князь київський отак із людьми розправляється… в їхньому ж домі… не в своєму… Чи ж здатний він чогось навчитися? Чи його сліпа душа недоступна для голосу совісті, в котрій мудрість померлих і безсмертя живущих?.. Прозріти душа здатна лише тоді, коли вона жива, коли недоступна іржі себелюбства. Бачить господь, що недаремні їхні зусилля — підпирати владу єдиного князя… Та мізерний душею волостель… в цьому біда… Мізерніють і люди навколо нього… мізерніє в людях і совість і честь… Вироджується рід сильних… Що ж чекає нас попереду? Яка будучина?

Тоскно в темній келії Нестора. Лиш блистаниці під іконою жевріють тьмявим світлом, прорізують густу тьму осінньої ночі, що виповнила виталище. Тиша важко увійшла в душу. Очистила мислі від чужих слів, облич, рухів, І вже котилося перед очима вічне коло невтомного сонця-світила… І сипався на плечі золотий дощ осені… Підняв руку, ніби жадав упіймати його… Дивна вона, краса земна… Світить крізь пітьму і крізь роки… Задля неї хочеться жити. Щоб упиватись душею й долати скруту, несправедливість, злий умисел оглухлих від себелюбства, байдужих до власної долі холопів… Щоб терпіти отеє нестерпне, кривдне, та все ж прекрасне життя!..

Серед нас, люди, серед нас і радість, і горе, і велич, і ницість, і честь, і безчестя — уся суть буття людського. І безсмертя його… Серед нас… І сила незборима людини — серед нас. У самих нас. Яко чоловік розуміє себе, яко бачить себе в своїй будучині, тако й утверджує. Великі греки того були й великі, що в усі віки уміли себе возвеличити нетлінністю мислі й краси. А лиш проміняли свою мудрість на лукавство, на велике раболіпство перед загребущою-ненаситною владою, так і почали котитись у прірву… в болото… у забуття… Нині торгують усім — красою, мудрістю, довір'ям, вірою, богом своїм Христом… його словом, аби під себе підгорнути все більше народів похолоплених, аби свою пельку набити золотом… І до Русі руки простягають… Не вдалося через владик церковних — через диких половців хощуть накинути на шию нам рабство. Не бути ж сьому! Руська земля знайде в собі сили розірвати ці потаємні сіті… і велику лукавість… і свою ганьбу… і знищити половецьку тамгу на своєму тілі…

Хто посміє сказати, що ми обійдені долею?

Нестор запалив від блистаниці товсту свічу, втиснув її у світильник на своєму столі, розгорнув Іванів пергамен.

«Половці ж… людей поділили і повели — у вежі свої до своїх одноплемінців і сородичів, повели страждущих, опечалених, змучених, зимою скованих, голодних, спраглих у біді…» — це були його останні рядки.

Сіє так і є… так… Але все одно: Русь не здолати. Не зламати її, брате Іване! І про сіє треба також писати. Дух наш підносити треба нескоримий, а не тільки плакати над недолею!

Нестор витяг із кухлика своє залізне писало, присунув каламар з чорним чорнилом, вмочив писало. І поряд з розпачливими рядками Іванового письма вивів: «Але ж ніхто не посміє сказати, що ненавиджені ми богом! Того немає! Бо кого так любить бог, яко нас возлюбив? Кого так вшанував він, яко же нас прославив єсть і возніс? Нікого!.. Паче всіх просвіщенні були, владичну волю відали і презріли її, то й більше за іних казнимі єсть. Се бо аз грішний і много і часто бога гнівлю і часто согрішаю в усі дні…» Писати чи не писати про свої розмисли гріховні й коромольні… про жадання честолюбне… про свій хронограф… який би став наукою доблесті усій землі… Єдине зухвале жадання має Нестор-книжник: поставити народ руський на один кон з іними великими народами і просвіщенними… Тако буде!..