Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Те-те… коли то ще буде!.. Доживіть… А тут половчини наших смердів у полон ведуть. Ниви наші топчуть. Скотину забирають, через них люд голодний і босий…

— То так… так… — хитали бояри головами. І згоди своєї не давали. — Ганьба руському імені з дикими половцями ріднитись. — Нехристі вони!

— Похрестимо…

І знову починалася колотнеча.

Під Києвом же диміла руська земля. Лилися сльози сиріт. Стогнали бранці…

На поклик Путяти знову приповз знеможений старістю і ранами Янь Вишатич. Сохло, горбилось маленьке тіло боярина. Ось-ось душа випурхне з нього… Але таки приповз. Горять його погости під Києвом. Розорені села на Пороссі…

Ігумен Іван прийшов з цілим почтом чорноризців. Нестор-книжник, скопець Єремія, диякон Феоктист, пресвітер Сильвестр. Розсілися мовчки по лавицях гридниці. Знову думу думали. Але вже не так лютилися. Крива шабля Тугоркана лежала на червоній багряниці, якою був засланий стіл у княжій гридниці.

Шабля висвічувала на руків'ї коштовними камінцями. Олексій Комнін не поскупився на дарунок половецькому хану, аби той швидше забирався з прикордоння… А може, платив наперед за сей похід? За розор Руської землі? Ая!.. То лукаві ромеї! Вони добре навчились направляти чужі мечі проти своїх суперників.

Ігумен Іван блискав очиськами, хмарив широкі чорні брови, заперечливо тряс уже зовсім білою головою.

— Не бути сьому! Не даю своєї згоди… Хан Тугоркан хоще накинути на нас ромейське ярмо. Хитрець Комнін сидітиме спокійніше, коли Русь буде під арканом половецьким…

Святополк зіщулено сидів на покуті, ховав очі за розпухлими, рожевими від безсоння повіками.

— Біда вся від недолугості твоєї, князю! Не здумав ради з усією дружиною старою і боярами великими, коли послів половецьких приймав. Творив раду лише з тими, хто прийшов із тобою, з туровцями найбільше. А що відають вони про Степ? Вони завше за нашими спинами владичествували у своїх землях. Яко нині те роблять інші.

— І за Стугну пішов, не послухав брата свого мудрійшого, Мономаха… Слухав же несмислених…

— Тако і буде в нашій землі, допоки недолужці владарювати будуть…

Боярин Поток зіскочив на ноги:

— Чули се! Скажіть ліпше, що зараз мусимо робити? Яку відповідь дамо Тугоркану на це? — ткнув пальцем у шаблю.

Мовчанка залягла у гридниці. Нарешті Янь Вишатич сухо відкашляв своє вузеньке горло і мовив:

— Стою на своїх словах: взяти Тотуру в терем. Не бувало ще такого, коби жона князева кермувала мужем. І не буде!

Святополк стрепенувся. Очі його засвітилися надією. Воістину того не буде… Обнадійливо поглянув на Потока. Боярин важко поклав па стіл кулак.

— Я так мислю: хто пристає на сю раду, хай залишається. Хто ні — хай іде собі й рать набирає…

Ігумен Іван шумно зірвався на ноги, стукнув патерицею об мостини і широким кроком попрямував до дверей. За ним схопилися Єремія і Сильвестр. Нестор і Феоктист не зрушили з місця. Ігумен від порога кинув на них здивований погляд:

— А ви?

— Ми лишаємось, владико. Хай мир прийде на Русь, — відповів Феоктист.

— Несторе, і ти?

— Хай буде мир… — суворо блиснув очима книжник. Іван ступив ще два кроки до входниці, та раптом зупинився. Обома руками зірвав із своєї голови чорний клобук.

— Бачу, не годен я бути ігуменом. Передаю тобі, Несторе, ігуменство… і патерицю.

Нестор швидко підійшов до Івана, обличчя його вблідло, аж випрозорилось.

Владико… пощо спішиш? Сам же велів кликати Святополка із Турова. Підпирав його. І тепер поможи. Важкі часи нині для Русі…

— Не можу, брате….

— І я не можу ігуменство прияти. Отець Феоктист, візьми клобук ігуменський… Неси його достойно… А я… я коло пергамену сяду. Візьму до рук писало… То мій уділ…

Ігумен Іван мовчки вклонився і вийшов за поріг. Тривожні мовчазні погляди проводжали його.

— Він ніколи не любив мене! Він завжди був про ти мене. А тепер бог надоумив його! — скипів Святополк. — Він ще у Новгороді проти мене ворохбу піднімав! О!..

— Князю… Ігумен Іван кликати тебе велів сюди. З його волі я тоді приїздив до тебе на Туровщину. Його вини перед тобою немає!

— Несіть Тугоркану коровай пшеничний на рушнику — беремо ханівну Тотуру собі в княгині. Хай буде мир із Степом… — врочисто підвівся боярин Поток.

Феоктист перехрестив Святополка.

— Денно і нощно буду за тебе благати бога. Да укріпить тебе в розмислі й силі. Кермувати землею Руською нині важко і наймудрішому… Печерська обитель за тобою, князю. Кермуй державно… Лиш не давай сили гречинам-ромейцям, яко сіє було раніше. На кафедри єпископські шли русичів — наша братія печерська тобі поможе. І скрізь, по всій землі руській, владики до тебе народ горнутимуть, молитвою щирою підпиратимуть і дійством. А зараз — візьми в наших монастирських онбарах хліб. Роздай людям у спалених селах. Полегши тягарі смердам. І бог заступиться за тебе, а люди — благословлять. Тоді й прийде час наструнити тятиву на ворогів ординських. Амінь.