Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— До Триполя! — і першим кинувся до града… Вишатич рвонув свого коня до Гордяти, але вже було пізно. І тільки

757

якийсь ратник, угледівши біду, ударом меча розрубав аркан.

У цю хвилю Мономах відбивав свого брата Ростислава від незчисленної орди. Повз них мчала під захист градських валів дружина Святополка. І не спинилась. Зім'яла ряди Мономахових полків.

Мономах вихопився на вал, огледів усе баралище. Воно кипіло, як у казані. Скільки око сягає, бурунилось сірими шкіряними чечаками [80] Чечак — гостроверхий шолом із шкіри. , списами, блищало мечами — велике мовчазне половецьке море… І не видати йому краю… І серед них маленькими острівцями б'ються вої руські, зім'яті дружиною Святополка. Ось-ось поглине їх сіра хвиля… упадуть буйні голови під копита степових огирів… Підняв бунчук, нахилив у бік Стугни.

— За Стугну! За Стугну!

Князя не чули. Але всі бачили, куди нахилився його бунчук. Завертали коней туди.

Гей, князю Святополче, пощо, нерозумний, привів на погибель синів руських? Пощо утік за вали Триполя-града, покинувши братів своїх?

За Мономахом продирався з своєю дружиною Ростислав. Уже біля ріки його наздогнала половецька стріла — впилася в руку… Він бачив спасенний протилежний берег, на який уже вибиралися русичі… Прожогом кинувся у хвилю… З голови злетів шолом… рука… рука… не піднімалась…

— Князь тоне!..

— Де він? — Мономах, що був уже попереду, завертав назад. Як і не було Ростислава. Десь у глибинах чорторию зачепився, певно, за коріння…

— Іди, князю, на берег. Пошукаємо самі брата твого, — відпльовувався водою Нерадець. — Гей, Слав'ято, Борисе!.. Ану біжіть берегом до тих верб! Може, там випливе!

Сонце червоно сідало за довгі синюваті смуги хмар. Ніби обпилося крові на лютій січі й обважніло. Сідало швидко. Над зсивілим степом розливалися рожеві сутіні.

Мономах водив берегом Ростиславового коня, вдивлявся, чи не випірне з води братова голова, рука, тіло… Не ховав сліз, що текли по шоках і по бороді… Кляв Святополка. Збирав своїх вцілілих людей. Тікати додому! У свій град Чернігів.

Святополк же замкнувся у Триполі. Але вночі, коли згасли навколо града половецькі кострища, зі своєю дружиною вискочив через ворота і помчав до Києва. Щоб перегнати Мономаха…

Ганьба ж бігла поперед нього…

Не встиг Святополк віддихатись, як хан Тугоркан зі своєю ордою примчав до Києва, увірвався за річку Желань і погромив княжу дружину. «І побігли наші від іноплемінців, і падали, поранені, перед ворогами нашими, і багато погинули, і було мертвих більше, ніж біля Триполя…» — скорботно водив писалом печерський ігумен Іван.

Де ж ви, державці землі нашої? Де ж ваші високі слова і старожитні заповіді, які ви присягались леліяти, не жаліючи живота свого?..

Могутній володар половецьких орд хан Тугоркан все ще стояв за Желанню. Не жадав іти в степи. Хижим оком, яко шуліка, виміряв звідси відстань до Ярославових валів і Золотих воріт Києва. Знав уже добре: не більше десяти

поприщ, чверть дня тихої ходи. Тепер він змусить златоглаву столицю русичів схилити перед ним свою звитяжну горду голову. І нарешті він забере у лукавих ромеїв йому обіцяне золото: за розор Русі. Давно муляє її могуть візантійським царям. Доки стоятиме Русь, доти не спатиметься їм спокійно. Тому й мусять запобігати перед усіма кочовими ордами — платити їм багато золота, щоб шарпали постійно її землі… І Тугоркану обіцяно чимало… Але тільки обіцяно… Тепер же він спинився біля валів Києва. Один стрибок — і давній небезпечний сусід Візантії буде повержений. І забряжчить важке ромейське золото в шкіряних мішках Тугоркана! Але нині київські можці запропонували йому відкуп. Не тільки сріблом-золотом і табунами. Сказали йому: київський князь Святополк давно удівець, дай йому в жони свою дочку Тотуру. І твої онуки тоді дістануть руську землю у спадок. По «Руській правді». І будемо жити в мирі й злагоді. Тугоркан довго розмислював. Яка користь від того буде їм, половцям? Тотура покладе початок нового роду руських князів — з половецькою кров'ю. Вони стануть великими князями на Русі, і орди степовиків стануть їм могутньою підмогою. Тоді це буде єдине — Русь і Степ. Тоді вони разом зможуть зламати шию ромейській Візантії, що постійно і на половців нацьковує то печенігів, то булгар та іншиї племена. Візантія часто руками ж половців побиває — печенігів та булгар. Цар Олексій Комнін недавно запросив Тугоркана і хана Боняка іти проти печенігів. І половці жорстоко їх побили. Але ж чи вистачить золота у ромейських царів, щоб одкупитись від з'єднаних ратей половців і русичів? Чи не дешевше буде возносливим ромеям схилитись перед силою Степу і посадити на трон царський половецьких князів? Адже ромейці хибили голови перед завойовниками норманнами, готами, булгарами, хозарами… їхні вожді не раз сиділи на цареградському троні…