Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Давно вже поминули діброви, березові гаї та бори київських околиць. Підходили до берегів невеличкої тихоплинної річки Стугни, на якій стояв ряд городків, охоронців підступів до Києва, — Васильків, Красне, Трипіль. На одному її березі лишились зелені пущі й діброви, на другому — починались пагорби, урвища, роздолля для степових вітрів. Весняний яро-оксамитовий простір впирається тут у голубінь небес. Наповнене сонцем п'янке повітря від трунків степових трав… Вгинаються під копитами сивий полин, і рута-м'ята, і чебрець… Шовком стелеться чубата тирса. Руський степ… Скроплений кров'ю русичів, засіяний їх білими кістьми, як білим камінням. Стогнеш нині, Степе, під копитом орди половецької. Став чужим, ворожим. Пощо губиш силу руську?.. Пощо насилаєш єси орди диких кочівників, які гублять ниви, оселища, городи… Ось поминули давні вали за Триполем. Невідь і коли, невідь і ким насипані вони супроти дикого Степу. Проходять нині раті руські поміж ними — дивуються. По ліву руку — вал, по праву — ще вищий. Через увесь зелений простір тягнуться. Може, ще проти гуннів насипали їх русичі, а може, проти обрів. Тепер ніхто того не відає. Тепер тут гуляє вольниця половецька. Та славу руську вітер розганяє…

Одне небо знає усе. Але воно надто безмежне і бездонне. Німотно нависли з нього білі пухнасті перини хмар. Ніби лебеді пливли по синьому морю і враз поснули. Гуляй-вітри десь принишкли за гребенями валів.

У вишині повис ширококрилий орел. Купається в неосяжному просторі, гойдаючись на потужних струменях гарячого повітря, що линуло від землі, а може віщував, що на цих безмежжях скоро знову проллється руська кров… гаряча кров…

Раптом орел склав крила й шугонув каменем униз. Та напівдорозі знову розправив їх і завис над довгою вервечкою комонників. Може, дослухався до пісні, що линула ввись і ніби тужила в безнадії…

Гей, туман яром по долині, та по крутій горі, гей, чи тужиш ти так за мною, як я, серце, по тобі?..

Гей, тужить батько, тужить мати, та ще й тужить увесь рід, гей, що ти мене, молодую, в чужу сторону завів…

У сріблистому серпанку далини блиснула проти сонця голуба смужка.

Стугна!.. Ось вона, сьогоднішня межа неволі половецької, з-за якої накотилися на їхню землю чорні смерчі. Немовби відчуваючи напругу, що раптом увійшла в душі верхівців, по ситих боках кінських тіл пройшов дріж. Коні нашорошили вуха, кроки їхні стали обережними й тремтливими.

Рать Святополча спинилась. Лунко калатало серце в грудях великого князя. Вперше вивів такенну рать супроти лукавого й бистрого, яко вітер, ворога… Де він? За Стугною їх чекає? Чи вже за спиною у них обійшов трипільські вали? Де Мономах? Волочиться в задумі у хвості своєї дружини… Не спішить на пораду…

Святополк нетерпляче завертає свого коня. Його невеличкі темні очиці нишпорять по обличчях бояр, що збилися докупи перед ним. А де боярин Поток туровський? Путята і Янь Вишатич з сином? Певне, помчали до Мономаха…

— Поточе! Яню! Де поділись? — озирався довколо себе Святополк, доки не почув голос Потока:

— Я ту-у-т!..

Відлягло від серця. Не покинули його йеред боєм.

— Що будемо робити, князю? На той берег іти альбо на сьому половчинів ждати? — під'їжджає воєвода Путята.

— А що там, на другому березі?

— Білі вежі хана Китана і хана Ітларя,

— Звідки відаєш?

— Мономах сказав. Степ він знає…

Святополк сердито чухнув свої груди. Мономах сказав! Він усе знає!.. От тільки не сказав, що робити їм далі. Мономах жадає, аби це сказав він, Святополк. Значить, йому й вирішувати.

— Підемо на той берег, — сказав Святополк. — Погромимо їхні вежі стольні, і все. Будуть довго пам'ятати руську силу. Га? — сказав і сам повірив, що це можливо. Бо йому потрібна була зараз лише перемога, лише повержені бунчуки половецьких ханів, з яких він сплете собі вінок слави. Він ладен стати на коліна задля тої перемоги. Просити і Небо, і Землю, і Вітер, і вседержителя… Одутле бородате лице Путяти наливалось недовірою до слів Святополка.

— Треба запитати у Мономаха… І в бояр смислених…

Знову Мономах!.. Його вірний боярин також хилиться до Мономаха… І його хилить…

— Альбо я не великий князь? Га? — сіпнувся Святополк стременами й погрозливо кольнув очима Путяту Вишатича.

— Ти, князю, великий по роду. А Мономах умом… У такому ділі, сам відаєш, треба все зважувати, треба знати… І тобі так само… коли хочеш усидіти на київському столі. Затям.

Святополк прикусив язик. Ось як заговорили із ним київські бояри! Ось як… ставлять ні в що… зіпхнуть зі столу одним помахом руки! Яко блощицю, роздушать!.. Е-е, ні, він не такий дурний, аби проти рожна перти. Хочете, аби вами кермував тут Мономах? Ходіть до нього… Хай ставить полки по своєму розмислу… Перемога буде — йому, великому князеві, припишуть. Поразка — на Мономахову голову спихнуть… Бо державців, доки вони державці, ніхто ніколи не звинувачував у бідах, в котрих вони винні.