Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Хіба не Візантія одвічний ворог їхній? Олексій Комнін оточив себе людьми низькорідними і вождями кочових племен. Імперію шарпають постійно норманни, печеніги, турки, а всередині її роз'їдає ворохба церковна — спалахують бунти богомилів, павликіан, виступають м'ятежні супротивники Комніна — Девгеневич, псевдо-Лев…

Як ніколи, зручний час для половецького набігу!

Але самі половці Візантії не зрушать. Їм би у пригоді стала Русь. Тож нині він і замислився. Добрі слова мовлять київські бояри! Тепер він перехитрить лукавих ромейців. Раніше вони штовхали його на Русь, віднині — він, Тугоркан, поведе великі раті на Візантію. І не знайти ромеям стільки золота, щоб відкупитись від них!.. Змусять будуть поступитись короною… Добре діло намислили київські бояри!..

Тугоркан послав гінців за Тотурою. Хай-но сюди поспішає! Старий вдовець Святополк стане здобиччю в її ніжних обіймах. Християнський бог-повелитель не дозволяє князеві мати багатьох жон. Тотура буде його єдиною великою ханум! Вона зуміє тримати князя в своїх теплих тугих долоньках — адже в її тілі тече гаряча кров полинових степів, напоєних сонцем… О Тотуро! Ти не відаєш іще, яка доля судилася тобі й твоєму народові!..

Тугоркан щасливо потирав долоні й вичікував послів зі Степу. Вертати назад — боявся. Хто знає цих русичів — пообіцяли одне, а потім передумають. Ні, він тоді посуне свою орду знову на Київ!

Нарешті Тотура прибула зі своїми вежами. Почалися довгі й нудні пересилання послів. Швендяли туди-сюди то бояри, то менші половецькі хани, то ратники…

Тотура терпляче чекала. Обличчя ханівни було все закушкане дорогою шовковою шаллю, добутою у ромеїв. Лише очі блищали з-під неї. То ошаліло-радісно, то тужно. І чим більше спливало днів у тихих хвильках мальовничої Желані, чим довшими й холоднішими ставали ночі, тим більше метався по своєму стійбищу Тугоркан.

Чому тягне київський князь? Чому так ретельно готуються бояри до цього шлюбу? Щось злонавмисне замишляють… Та тільки нічого з того не вийде — його орда відразу ж опиниться коло Золотих воріт!..

Нарешті Тугоркан відверто розгнівався. Князевому послу не велів сісти. Висмикнув із золотих піхов свою криву шаблю (дарунок Олексія Комніна!), подав гінцеві.

— Не хоче князь стелити весільний дастархан [81] Дастархан — скатерть, обрус. , хай прийме мій меч.

Це була війна.

Боярин Поток і тисяцький Путята упріли, скликаючи знову до гридниці думців князевих. Не жадали йти. Пересварилися між собою, перечубилися, роз'єдналися — стали довічними ворогами.

Що робити київському князеві? Як відбитись від Тугоркана? Кривий меч на столі. Князеві треба або послати срібний келих і кликати гостей на весілля, або ж виставити проти половців рать. Кликати Мономаха і всіх менших князів. Але дружини у них невеликі. Буде так само, як на Стугні, — перемелють їх, як зерна жорнами. Кликати сторонських князів? Лядських, чи угорських, чи ще яких… Але вони не будуть воювати за інтереси Русі. Половці їх не дістають, то вони ще й раді, що Русь знесилюється від орд. Та навіть коли б і згодились прийти — не встигли б допомогти. Тугоркан від Золотих воріт за кілька поприщ…

Ввести у княжі хоромини ханівну? Ганьба роду Рюриковичів! Були тут і свейські королівни, і англійські, й грецькі царівни, і польські князівни. Але щоб дика половчанка… Та, певно, це єдиний вихід для київського князя утримати мир з половецьким Степом.

Боярин Поток витирав рукавом сорочки лице. За останні тижні геть зовсім змарнів, аж тілом змалів. Під очима обвисли синюваті капшуки. Він тепер втямив, що то є для Русі половці. У Турові, за драговинами, навіть не уявляв собі, яка то боротьба упала на плечі русичів — не на життя, а на смерть. Тепер лиш відчув усю важливість її. Тому пристав до поради Яня і Путяти Вишатичів: взяти Тотуру в княжий терем. Але знову ж чухав потилицю — печерський ігумен Іван, цей борзоречивий писець, потрясатиме патерицею у своїх могутніх кулаках, сипатиме анафеми й прокляття.

— А буде нам ліпше взяти любов і ряд між усіма князями руськими і стати супроти Степу! Злобожний і кознивий половчин хоще зибати могуть нашу зсередини. По наущенню ромеїв, то певно!

— У Святополка — дорослі чада від першої жони. І спадкоємці-сини від неї ж: Мстислав, Брячислав, Ярослав. Їм же стіл київський по закону наслідувати. Пощо боїмося? Хай буде у нього та половчанка…

— Для того хіба злолютний Тугоркан стоїть ордою під Києвом? — озивалися Чудин та інші, — Та він же ніколи звідси не піде і нікого не допустить на київський стіл, окрім своїх онуків. І буде завжди распрі піднімати!