Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Тако він і зробить…

З-за ікон дістав новий шмат чистого пергамену. Вмочив писало у каламар і вивів: «Повість временних літ Нестора-чорноризця Феодосієва монастиря Печерського… Откуду єсть пішла руська земля і хто в ній почав первіє княжити».

Се буде вже його літопис. Його хронограф.

«Се начнем повість сію…»

За мурами келії спливала туманом осіння ніч літа 6602-го від сотворення світу і 1094-го від народження Христа… Нестор почав заново зводити новий літописний звід во славу будучини свого народу… Буде тут і писання Великого Никона, залишаться і чесні та сумні слова ігумена Івана. Але найпаче прославить себе Нестор тим, що вперше покаже коріння свого роду, що впише зібрані за багато літ старі свідчення — і про старого Кия, і про походи князів на Царгород, на Хозарію, і про великість душі народу свого…

Немає в небо сходів, а через море — бродів. Кажуть так. Може, для інших їх і немає, а для неї були. Усе було для неї — оте велике золоте Сонце-Даждьбог, що давав тепло і лагідь, і був світ високого Неба і зелена яскравінь Землі. І були ще пісні. Княжа-Рута не знала, де вони беруться в ній. Вони входили в її душу, як повітря. А може, народжувались в ній разом із радістю білого дня, теплого вітру, веселого щебету птахів.

Дзвенів її голосок у хаті чи коло хати цілоденно. Це влітку. А взимку — коло віконечка, за прялкою видзвонювали дивні пісні. Любина тільки зітхала. Де воно й береться в дівчини! Змалечку від баби перейняла оті колядки, купальські та русальні пісні. А піднялась на ноги, то вже співала таких, яких ніхто не чув.

Любина то посміхалась дивній мові отих гусей, то разом з дочкою ніби ходила топтаною стежиною довкола якогось терема, то наслухала пісню молодців, то потерпала за пастуха, котрий згубив свої волики, граючи на дуді…

Інколи дівчина замовкала. Зводила докупи тонкі шнурочки брів над каренятами. Смуток якийсь западав у них.

— Ма, а чому я Княжа?

— Бо і є — княжа. Ми всі тут, у граді, княжі люди.

— А Рута? Чому Рута?

— Бо, як зіллячко, гарна! Око веселиш людям. Дівчина осміхалась. І через кілька часу виводила срібним голосочком:

Починалася нова Рутина пісня. Любина стежила, як в'ється-плететься посіяна рута, як вона сплітається у вінок, як і слова дочки сплітаються у пісню…

Ото тільки й радості в них.

Давно вже Любина покинула Красний двір Нерадця. Саме після смерті князя Всеволода по землі пройшла тяжка хворість — нежитовиця, яка перекосила половину людей. Дід і баба пішли у царство Пека. Нерадець метнувся десь у світи, повіявся до Мономаха. А Любина з Рутою пішла жити в батьківську хату. Покривлена вже, острішшя підперте стовпцями, стріха повгиналася, бо перегнили крокви… А все ж своя хата, і правда в ній своя… Змучена душа Любини відпочивала. Стільки літ згорювала в сльозах і приниженні. Жила, як жаба під колесом. Тепер надії знову виповнювали її. Дочка на порі, зять скоро об'явиться на господі. Заживуть вони, як люди…

В свою п'ятнадцяту весну Рута найбільше співала мрійливих пісень. Вони припали до серця Васильківським дівчатам, і вся околиця скоро дзвеніла її співанками. Саме тоді на Красному дворі об'явилася дружина з князем Володимиром Мономахом. Приїхав князь чернігівський на лови, кажуть. Та заодно вичистити онбари і комори від різного збіжжя, що княжі тіуни позбирали із данників-градян. А може, Мономах хотів зблизька розгледіти Київ? Може, очікував, що кияни покличуть його до себе?..

Знову біля терема буяли ігрища, хороводи. Дружина князева бенкетувала-тризнувала на радощах, що після половецького походу лишилась живою. Нерадець походжав серед дружинників, яко павич, що розпустив хвоста. Дружинники підносили йому вино у сріблом кованому турячому розі. А чернігівський посадник лиш губу копилив. Нагадують йому, який він був отут мізерний, у цьому Василькові? Він жадав тепер забути цей град і своє урядування в ньому. Не було тут у нього радості. І нікого з близьких не було. Забув і жону свою законну Любину. І дочку… Не питав і за матір… Зникли — то й зникли. Люди на те й з'являються на світ, аби потім зникнути безслідно з нього…