Раиса Иванченко - Гнів Перуна

На другий день послужлива челядь привела на Красний двір Руту. Хай послухає князь дивні пісні сеї дівчини. Вона сама їх творить. Яко чародійниця! Може, і є вона якась волхвиня-кудесниця. Чорнобог часом і нині висіває своє сім'я і пускає своїх чад межи людьми — ворожбитів, чаклунів, чародійниць… Аби колотити людські душі в сумнівах, непевності, навіювати мрії про нездійсниме й недосяжне…. Рута з острахом оглядала зведені до неї голови дружинників. В їхніх зіницях ячіла колюча недовіра, в'їдливе кепкування. Пісні? Сама складає? Отеє смагляве худоноге дівча? А що іще придумали васильківці, аби потішити їх?..

Дівчина втупила очі в землю. Її пальці швидко перебирали кінчик темної коси. Босі ноги приминали м'який спориш. Як вона може співати для отсих масних і хмільних мармиз? Он хтось ікнув від переїдку, Другий розв'язував на череві пасок — не вміщалося все, з'їдене тут. Ще інший — догризав поросяче реберце. Чмакає, аж по бороді тече… Хіба він збагне ніжність пісні, що манить кудись у золоте надвечірнє небо, в далекий вирій, до недосяжної чистоти?

— Співай, Рутко, забавляй князя пресвітлого! — гуділи навколо неї двораки, облесно осміхались до Мономаха, що непорушно сидів на підібганих під себе ногах, тримав перед собою турячий ріг. Князь вдихав його бражний дух, м'яко мружив очі. Його золота серга в правому вусі тьмяво відсвічувалась, хитаючись у нетерплячому чеканні.

— Гей, Нерадцю, погано урядував у граді. Люди свого князя не слухають. Чия се дівка? — Мономах одхилив од себе турячий ріг, тицьнув ним у бік Рути.

Нерадець туго збрижив товсту шкіру на лобі, роздер зажирілі повіки над очицями.

— Не пригадую, князю. Тут їх щороку дозріває, яко суниць в лісі, оцих дівок. А я вже стільки літ на посадництві в Чернігові, дяка тобі довіку.

Хтось із челяді нахилився до Володимира.

— А се ж твоя Рута, князю. Княжа-Рута і прозивається. Любини тієї нещасної дочка. Ти ще Нерадцю її в жони віддав. Ай забув?

Нерадець тільки закліпав товстими повіками. Здивовано ворухнулись стрішки його брів. Мабуть, у його зболілому від марнослав'я серці ожила якась згадка.

Володимир Мономах здивовано глянув на свого поспішителя.

— Що ж ти, Нерадцю, не шанував свою жону, князем тобі дадену? — зупинив рукою свого посадника, який звівся було на ноги.

— Найбільше я тебе шаную, князю… — пробурмотів Нерадець. — Над усіх…

Мономах знову примружив свої медвяно-карі очі, погладив рукою бороду і сказав:

— Але, крім того, маєш шанувати моє жалування до тебе… і кревних моїх… Скільки тобі літ, Руто?

— П'ятнадцять, — тихо відповіла дівчина.

— Нареченого маєш? — Князь нахилився грудьми вперед. Роздивлявся Руту. Така ясність і тиха покора світилися в її обличчі.

— Не маю, князю. Бідні ми дуже. Хто хоче в бідноту влазити?

— О! — здивувався Мономах її старечій розсудливості. — Тоді вибирай сама собі жениха. Он скільки отроків і дружинників у мене. Приглянеться хто, буде по серцю, — бери. Придане — за мною.

Рута аж рота розкрила від несподіванки. Зі страхом оглянула князевих воїв, що валялись на траві після ситої трапези. Очі сині, очі голубі, сірі, карі, безбарвні… кололи її, сміялися й знущалися, обмацували її худеньке нужденне тіло, роздирали на ній благеньку полотняну сорочину. Ненько рідна, пощо ганьба їй така? Пощо отаке знущання? Не хоче вона нікого із цих гидотних пересичених мордиськ… Тікати звідси… Швидше тікати… Зганьбили життя матері, тепер і її хочуть зламати!..

Рута відступила назад. Наткнулась босими ногами на ще не згасле кострище з посивілим жаром. Відчайдушно зойкнула, упала на землю, обхопила ногу руками й болісно заскімлила, як побите цуценя.

Дружинники весело реготали. А з Рутиних очей скрапували сльози. Хтось легко торкнувся її плеча. Співчутливо мовив:

— Не треба, Руто… По плач, голубице. Візьми мене до себе в мужі. Ти мені будеш до серця.

Рута звела злякані очі. Хто цей дружинник? Голос його так ласкавить душу… Ніхто із чоловіків до неї так лагідно не звертався.

Кучмаста чорна голова, блискучі продовгуваті очі, як сливи, смагляві вилиці. В тих очах зачаєне чекання і страх… Але вуса… Вуса того дружинника — як чорні клешні рака.

Вона вмить затулила обличчя долонями.

— Слав'ято, не чіпай дівчини. Бачиш, — вусів твоїх злякалась. Тьху! Отакі вусища викохав… На сміх людям…

— Та що ти її тут питаєш? Візьми за рученьку, одведи додому та й поговори дорогою…

— А наш Слав'ята добру пташку вцілив. Князівну! Який же посаг за неї дасть Мономах?