Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Нерадцева мати. Зійшла зі світу стара, ніхто й могили не знає. А кому зло яке вчинила? Усе життя працювала чорно. Але до людей завжди добрим серцем оберталась. Так само не знайшла щастя і в Претичевій хаті. Тільки й того, що примовка збереглася про неї: живуть бідаки, як у Претичевій хаті. Або: повно біди мають, як у Претичевій хаті. А хати вже давно і нема. Розвалилась. Глинище розкисло, розповзлось, бур'янами поросло — лопухами та лободою. Пустка… Лиш сови ночами там сідають на здичавілі яблуні та груші. Світять очиськами і мовчать. Може, то в них переселились душі тих, хто жив на тому місці? Сумують вони за недожитими своїми літами. То й прилітають.

А ще мовлять, немовби душі ті стогнуть жалісливо на русалчині дні. Літають вони над колосистими нивами, прозоро-невидимі, ляпають у долоні, гойдаються на вітах.

А Рута вже наспівує про тих русалочок і про ту ковалівну згадує:

— Ой там русалка Гаїна гуляла, Женчуг-намисто на собі рвала…

— А цур їй, доню, не згадуй тії нещасної Гайки при хаті! Не накликай її до нас… Біда ходить її слідами…

Ім'я Гайки знову нагадувало її Нерадця. Слава богам, пішла вона вчасно від нього — згубив би, клятий, і душу її. А так — жива душа її. Радіє щастю доччиному. Бач, дочекалася! Князь… зятя їй доброго дав… Не забув, значить. Згадав… її, Любину, згадав… Гей-гей, не шкодує вона ні за чим… Тоді була щасливою. Може, й він був нею ощасливлений. Може, його ніхто так щиро не кохав, як вона, проста дівчина… усім серцем… усім єством своїм…

Любина стала поратися в хаті.

Сухою шерхлою долонею потай змахувала сльозу зі щоки. Стиснула міцно, до болю в зубах, свої уста. Щоб не вирвалося з них ані звука, ані зітхання. То все її, то єдине її, потаємне… Вона і дочці того ніколи не скаже… Ніколи!.. Таки ж і в неї була краплина жіночого щастя. Хай боги пошлють його побільше її дитині…

Не довелося дружинникам Мономаховим довго розкошувати на зелених Васильківських левадах. Із Чернігова примчав гонець: Олег

Гориславич привів половців під Чернігів. Не хоче більше сидіти в далекій Тьмуторокані, жадає забрати стіл отця свого, Святослава, а Мономаха вигнати. З тим Гориславичем прийшли хан Ітларь, і хан Китан, і грецький цісаревич Девгеневич, котрий називає себе сином царя Романа Діогена…

Помчав Мономах із дружиною своєю до Чернігова. Тільки курява услід чорними стовпищами ставала. А вже під Черніговом стояли іниї стовпи — із диму. Сизий їдучий дим зависав над усім обрієм задеснянським, над високими піщаними пагорбами, де стояв дитинець града — острог. Біля градських воріт сіріла земля — як вороння, обсіли її тисячні зграї половців.

Мономах розумів, що чернігівці чекають його підмоги.

Вночі дружина Мономаха переправилась через Десну, і гонець провів її підземним переходом у місто. Градяни не спали. Чекали на князя. Борис, що лишався на княжому дворі з малою дружиною, оповів про несподівану навалу. Щодня половці брали приступом вали Чернігова по п'ять разів. Хмари коротких стріл з підпаленими віхтями із коноплі вогненною зливою осипались на солом'яні та дерев'яні дахи будівель. Місто горіло. Не було жодної неспаленої вулиці. Олег Гориславич прислав свого посла — половчина Козла Сотановича.

У гридниці запалили свічі. Мономах втомлено сів на лавицю. Тіло його ще тремтіло від нічного переходу по підземеллю.

На порозі тихо постав гонець. Низькорослий, кучматий, зіркоокий, з крутими вилицями на бронзово-темному обличчі, з рідкою гострою борідкою. Широкі полотняні ногавки волочилися по землі. На ногах — шкіряні постоли із загнутими догори носками.

— Чого хоче князь Олег і його половецькі поспішителі? — суворо насупив брови Мономах до посла.

Козл Сотанович відповідати не поспішав. Склав на грудях смагло-темні жилисті руки з рожево-білими продовгуватими лунками нігтів. Уклонився ґречно. На його плечах колихнулось чорне шовкове корзно. [82] Корзно — старовинний верхній одяг, схожий на візантійську хламиду, прямокутного або напівокруглого крою, що скріплювався спеціальною застібкою — фібулою.

— Мій хан Ітларь, всі інші хани і їхній друг коназ Олег шлють тобі уклін.

Мономах засовався на лавиці.

— Бачу, який той уклін! Град уже повністю спалили!

Борис нетерпляче засопів носом, але змовчав. Мономах жував кінчик вуса.

— Мій хан Ітларь знає, що в тебе, князю, служать його люди — Слав'ята і Борис. І ще інші люди є, і половчинів багато є. Він за те має на тебе гнів.