Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Князь Володимир випустив кінчик вуса з уст. Сердито заворушились жовна.

— У хана Ітларя і в інших ханів тисячі руських бранців. Передай: я ще більший гнів, маю на них!

Козл Сотанович тільки прижмурив вузькі очі. Від того вони перетворились в щілини.

— Хан Ітларь, і хан Китан, і їхній друг руський коназ Олег справедливо кажуть тобі: не по праву сидиш у Чернігові. Іди геть звідси. Се вотчина Олега Святославича. По роду.

— Тоді, — Мономах засміявся, — я піду у свою отчину по роду, в землю свого вітця — Переяславщину. Буду сусідом твоїх ханів, Козле. Буду воювати половецький Степ. Згода?

— Не будеш воювати. Мої хани тебе поб'ють. Ти один.

— Мені поможе великий князь Святополк, брат мій.

— Не поможе, — співчутливо зітхнув посол. — Святополк нині наш родак. У жони взяв дочку великого Тугоркана — Тотуру.

— Тугоркана? — аж підскочив Мономах.

Половчин задоволено вклонився. Борис прошепотів на вухо князеві:

— Святополк на тому замирився із Тугорканом. Тепер вони відступились від Торчеська і Триполя.

Мономах поклав свої втомлені жилаві руки на стіл. Хмурив у роздумі чоло. Козл Сотанович усміхнувся.

— Князь Мономах також може на тому замиритись із моїми ханами. Дати Ітларю в жони свою дочку — і буде ряд. А за кривду коназа Олега віддати йому Чернігів. Не по закону тримаєш. Коли ж не хочеш на тому замиритись, візьмемо своє право силою.

— Чекай же, клятий лукавцю! — розгубився князь Володимир. — Віддам я Олегу Чернігів. Хай буде так. Хай буде так. Але… дочки у мене немає для хана! Старша, Євфімія, — жона угорського короля Коломана. Менша, Марія, — жона грецького царевича Леона Діогена. А більше немає дочок…

Козл Сотанович тихо блиснув білозубою посмішкою.

— Тцьо! прицмокнув язиком. — Не буде тоді миру між нами. Буде війна. Вели-и-кий розор землі руської буде… Думай!..

Володимир Мономах збагнув: знають же, кляті злокознивці, що він не має дочки, тому й придумали таку вимогу. Бо їм треба отой розор… треба пограбувати землю руську… Великий ясир узяти!.. Обличчя князя взялося бурими плямами. Правда землі руської і заповідь діда Ярослава на боці Гориславича. Мономах тримав за собою по правді вотчину свою — Переяславщину, і не по правді вотчину Олегову — Чернігівщину…

Сказав же, помираючи, Ярослав: віддаю стіл свій у Києві старшому сину Ізяславу, а Святославу даю Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ… І кожен хай не переступить межі брата свого…

А він, онук Ярославів, з допомогою свого вітця Всеволода, виходить, переступив сю заповідь. Тепер правда мусить восторжествувати. Чи силою половецькою, чи доброю його волею. Краще піде сам у свою сплюндровану половцями Переяславщину. Йому хвала буде. Виженуть — ганьба буде… Що ж… краще йти добровільно… Але тепер доконають його там. Отсей хан Ітларь і доконає. Не дав, скаже, дочки своєї, не захотів поріднитися із ним, як те зробив Святополк…

— Князю… — підсовується боком до Мономаха Нерадець, блискаючи у вусі своєю, як і в князя, золотою сергою. — Віддай Ітларю дочку свою Васильківську, Рутку-співуху… Оту, що Слав'ята хоче собі взяти.

Володимир стрепенувся. Таки ж є в нього дочка! Ну й Нерадець!.. Ну й посадник!.. А думав, що в його мізках давно вже всі мислі висохли…

— Діло радиш, посаднику! — весело ляснув по плечу Нерадця князь. Оглянув усіх, хто стояв поруч. — Де Слав'ята? Кличте його. Він ще не взяв шлюбу з Руткою? Не встиг?

— Де вже було встигнути! — заворушились дружинники. А до того стояли мовчки, наче в стіни повлипали. Та Слав'яти серед них не було. Мабуть, застряв десь у дворі… І як же він забув за Руту? Дарма, Слав'ята трохи посердиться, та й новою дівчиною утішиться. А хану Ітларю честь буде: князеву дочку триматиме в своїх вежах… Не гірше самого Тугоркана!..

— Скажи своєму хану, мудрий половчине: даю Ітларю дочку свою у жони. Наймолодшу, найкрасивішу! Княжу-Руту. І співає вона — як соловейко. Нехай твій хан вибрикує біля молодої жони, яко жеребець, та пісні її слухає. Тільки нехай не чіпає землі моєї. Тьфу, сатана козливий, чи Козл Сотанович, як тебе там, хай над вами небо провалиться…

Козл Сотанович скрушно похитав головою.

— Добрі слова мовив, князю, а навіщо клянеш нас?.. Негоже князеві лихословити… Тцьо-тцьо… За жону мо¬лоду вельми дякуємо. Буде мир між нами. І лад… Як говорять руські…

— Бач, як навчився по-нашому язиком лопотіти! Вочевидь, від бранців наших навчився…

Козл Сотанович відступав до порога. Радо блискав очицями. Матиме він добрий хосен [83] Хосен (хіспа) — користь, вигода. від свого хана за таку умову! Матиме добру отару овець і череду корів. І бранців руських дасть йому хан Ітларь… Правду мовили його отці: мудрі слова руйнують усі мури! Чого не здолає шабля, те здолає слово…