Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Віримо тобі!

— Не слухайте його, люди! — розлігся над похиленими головами знайомий голос отця Михаїла. — Се вам кара за ігрища ідольські! За хулу істинного бога Христоса!

— Лицемірні твої слова! — обернувся до нього волхв. — Підла кривда в них. Кличуть до смиренства, а самі освячують насилля і жорстокість сильних.

Натовп гудів.

— Верніть нас у лоно старої віри. — Не хочемо ярма смиренства! Не хочемо неба! Дайте нам жити тут, на землі…

— Поставимо нові капища. Як за дідів було.

Градяни вже не дивилися на палаючі хати. Рушили услід за двома волхвами з проклятого богами града, в якому новий всемогутній бог і його апостоли не могли захистити їх від біди. Тікали від світу, в якому жила кривда, страх, сумнів, лжа.

Разом з усіма Наслав також пішов за волхвами із града.

Збіглі васильківці все літо жили табором у боярському лісі. Поставили нове капище Перуну — зарили стіни його глибоко в землю, дах — урівень із землею, притрусили листом. Лише з невеликого глиняного димаря, наче із землі, вночі і вдень струмував сизий пахучий дим. То біля жертовника волхвував старий Сновид, приносячи немудрі жертви богові огню — полінця берези, сосен, дубів. Мужі давно вже пішли із Боярщини разом із молодшим волхвом Ростом. Десь ходили по окольній землі, вночі нападали на боярські погости [14] Погост — садиба, дворище; селище; місце торгу, куди з'їжджалися купці. чи на двори ненаситних тіунів [15] Тіун — князівський, боярський чи єпископський управитель. і биричів [16] Бирич — князівський управитель (пізніше поліцейський чиновник), що оголошував розпорядження властей. , часом, забравши все, підпалювали й громили їх. Тоді в таборі васильківців з'являлися хліб і добра животина. З того тепер і жили.

Але чимдалі таке життя ставало нестерпним. Літо минало. Наближалися дні вереса місяця. А там не забариться і зима зі снігами й морозами. Дехто тихцем зникав із таборища, навідувався на старе обійстя. Хтось уже мав розмову навіть з вітцем Михаїлом, хтось довідувався, чи будуть прощені гріхи збіглим, за те, що зневажили нового бога й клали треби старим богам — Перуну і Ярилу.

Кажуть, що добрий отець Михаїл ходив до свого храму божого й у молитві до Всевишнього просив прощення заблуклим вівцям із стада свого. Після того відповів посланцям з табору, що бог всемилостивий, для того й послав на землю до людей свого сина, аби рятувати їх від гріха і сітей диявола. Казав, щоб вони всі вертали назад і почали господарку свою відновлювати, бо скудіє земля, порожніють онбари й овини [17] Овин — будівля для сушіння снопів. у княжих людей і в князя. А сіє противно богові! Іще казав, ніби гріховний князь Ізяслав, син Мудрого Ярослава, переступив заповідь вітця свого й привів чужаків-грабіжників, щоб покарати киян, які його прогнали з князювання. Але всевидящий бог покарав уже його. Горе тому, хто шукає помочі у розбійників! Нині брати Ізяславові вигнали його з вітцевого столу, і на ньому возсів середульший Ярославич — Святослав, князь чернігівський. Так буде і з тими васильківцями бунтівними, котрі вночі ходять по боярських дворах і чинять грабунки й розбій. Будуть покарані зело! Палатимуть у вогні пекельному! Іще отець Михаїл повідав, що до Василькова прибув княжий воєвода Янь Вишатич зі своєю дружиною — тишу й лад у лісах наводити.

Це той самий Вишатич, що із роду Добрині, який служив старому князю Ігорю і Святославу. Відтепер — не втекти васильківцям од караючої десниці божої!..

Задумались міцно таборищани. Не простить їм бог християнський прогрішень їхніх, не допоможе і заступництво отця Михаїла. Треба сидіти тихо. А тут ще придибав до них чорноризець-розстрига з Печерської обителі, з-під Києва, — Єремія. Приніс новини чудовні: каже, отець ігумен Феодосій і вся братія чернецька нощеденно клянуть нового князя київського Святослава. Бо той переступив заповідь вітцеву: зайняв

вотчину свого брата старійшого. Се великий гріх супроти бога і супроти поконів Руської землі, І вигнаний з Києва Ізяслав знову повертається у свою землю на мечах ляхів-чужинців.

Зачаїлись васильківці. Чекати знову біди! Ярославичі, бач, здійняли меч один супроти другого. Людям немає ні від кого захисту — ні від князів, ні від богів… Бо розгубили старих і не ймуть віри новим.

Волхв Сновид у словах своїх навчає: «Не візьмуть вас, люди, нові боги у своє серце, бо люблять вони не правду, а угодництво, приймають славослів'я пусте від безславних, ницих, ледачих духом і бідних розумом. Пекельна кара упаде на тих, хто мислію і душею пребуває у сум'ятті. Кара!..»