Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Перехопив уздечку. Сам повів коня до стайні. Гостро й приємно запахло кінським потом і кізяком. Гаїна мовчки йшла слідом.

— Завтра з вітцем їду до Києва. Бочки веземо до княжого двору — від нашого кінця бондарського, У храм святої Софії зайдемо… — хвалився Наслав.

— Піду вже… спати… — Гайка позіхає.

— Іди, — поспішливо вичавив із себе й затамував у грудях зітхання. Час і йому на сінник.

… Виїхали до Києва засвіт. Ще ранкова зоря не золотила край неба, як два вози, уповні навантажені бочками, ряжами, цебрами, покотилися добре второваною дорогою до стольного града землі Руської. Повільно хитали головами воли. На першому возі погейкував Васильківський бондар Гюрята, на другому — син його — Наслав.

Лежав на смугастій вереті, яку послав на оберемок сіна, додрімував і вже сміливіше в думках гутарив із тою гордячкою Претичевою — Гайкою. Либонь, Васильківський ковач не згодиться віддати свою добролику дочку синові простого оратая і бондаря Гюряти. Захоче взяти багатича в зяті, або купчину, або віддасть за гривни якому боярину чи князю в наложниці. Такі часи настали, що нині краса дівоча продається за злото й срібло. Або за звання княжого стольника, мечника, постельничого, сокольничого. Так повелося у Василькові-граді ще зі старих часів, з часів гріховодного Володимира. Коли він охрестився й прийняв собі нове грецьке ім'я — Василій, від того часу і Княж-городок переінакшив — велів звати Васильків-град. Але жити інак не хотів. Як і раніше, тут стояли тереми Володимира-Василія, де якийсь час жили князеві жони — Рогніда-полочанка, грекиня-черниця, жона-болгарка, від котрої ж сини Гліб і Борис. А в інших теремах були зібрані дівчата-красуні, що голубили старого гріховодця чарівністю виду, гнучким станом, гарячими обіймами і спраглою жагою, на яку були здатні в молоді літа. Коби не сі щедрі втіхи, дожив би могутній князь Володимир до глибоких літ, не знаючи тілесної немочі і ранньої старості. Та не слухав мудрих порад — розтринькував своє здоров'я у тих теремах, слабшав тілом і розумом з року в рік. І що більше слабшав, то сильніше кидався переконувати інших і себе в своїй чоловічій невичерпності, кидався у буйства, веселощі, гульбу. Вимагав наповнювати свої тереми молодими отроковицями, сипав для того золотом і сріблом, родичів тих красунь безіменних возводив у чин, наближав до свого столу, набирав у дружину.

Дурне зілля не сій — само вродить. Менші князі, бояри, мечники князеві почали й собі заводити отакі гульбища і тереми, не боячись ні людського осуду, ні покарання божого. Умикали дівиць і юних жон, купували, силою тягли. Уповали на прощення Всевишнього — і для того щедро ставили йому храми, дарували божим обителям землі, перевісища, села, узороччя, злото… Тим прокладали собі дорогу в інше життя — небесне, серед райських садів і яснооких янголів.

Відтоді васильківчани навчилися продавати своїх чад багатичам. В родині стали радіти, коли народжувалося дівча. Хлопець що — смерд, орач, пастух, ковач або здатель. Гіркий його зарібок, або ще гірше — часті походи князів потребували багатьох воїв. Кістьми отих синів смердівських усіяний степ половецький, і шляхи лядські, та перевали Угорських гір. Гай-гай! Чорні хмари вороння кружляють над ними щоліта… Печаль душу сушить, коли згадаєш за долю отих смердівських отроків… А добролика дщерь могла принести своєму вогнищу і землю, і худобу, і срібло, а то й тепленьке місце побіч князя. То радість. Отож і привчалися дівчатка змалечку чекати своєї щасливої долі.

Від невеселих роздумів ще більше розпалювалось серце у Наслава. А Гайка? Може, й вона чекає-виглядає князевих слуг? Може, того й не хоче ніготою своєю пригріти його?.. Що є в ньому? Ні багатства, ані краси. Цибатий, рукатий парубок смердівський. Вбирається в полотняну, до колін сорочку й білі, вузькі, з полотна ж, ногавиці. Ніяких оловирів [10] Оловир — шовкова тканина, заткана золотом. чи куниць на шапці. Тяжка праця від зорі до зорі — на землі, коло худоби, на лісових роздертях [11] Роздерть — частина лісу, землі, очищена від рослинності. … Не пара єсть красуні золотокосій, яку поселяни обрали Ярилу в невісти.

Але хіба розум може серцю наказати — не кохати сеї дівчини? Не ходити вечорами попід тином коло її хати? Не мріяти про неї у безсонні весняні ночі?..

І Наслав мріяв. Від того худнув, ставав вилицюватим, у великих сірих очах часто з'являлися якась вигостреність погляду і задума, переляк, біль. Знав, що коли сього літа не приведе в хату жону, то мати сама знайде. Такий звичай роду слов'янського. Земля не може скудіти без робочих рук, а княжий двір — залишатись без достатку і ратників.