Раиса Иванченко: Гнів Перуна

Сього Туряка боявся сам князь Володимир, котрий частенько навідувався в Княж-городок. У часи великої смути, коли Володимир Великий хрестив Русь, почав ставити церкви й силою примусив усіх молитися новому богові, Туряк кинувся до нього. Жбурнув йому до ніг свій меч, гордо повів плечима й голосно, аби все віче почуло, мовив:

— Князю, січеш древо, на якому сидиш. Губиш звичай, котрим держиться наш рід. На землю нашу пагубу кличеш. Пощо робиш так?

— Мовиш сіє, бо нерозумен єсть! — спалахнув князь Володимир. — Не пізнав мудрості книжної і не знаєш Христового вчення. А він учить людей: многотрудне життя земне — нічого не варте. Смерть принесе справжнє панування усім на небесах. Усі рівні перед богом і його силою. Усім він дарує прощення за гріхи, коли увіруєш душею в нього.

— Лжа і облуда це, князю! Немає іншого життя, окрім земного. І гріхи наші земні можуть простити нам на землі люди і наші боги. Іного не дано!

Покотилась голова Туряка до підніжжя повалених ідолів. І ще багато голів мужів градських лягли поряд. Князь Володимир же повелів усіх старих кумирів вкинути в озеро, а на місці капища поставити храм Успенія.

З того часу став сходити зі світу рід Туряка. Було в нього вісім синів і дві дочки, а вже скоро лишився один найменший син Гюрята і його рід. Але що то за рід — жона та син. Тільки хата та сама стояла. Тепер уже не коло капища, а коло церкви.

Але, як і давно, як і справіку, градяни орали землю, косили сіно, випасали коней і волів. Як і пращури їхні, кланялись теплому сонцю — Ярилу-Даждьбогу, ставили окрини з медом і молоком під дубом щедрої Росодавиці, раділи вістунам богині весни Живи — ластовицям, водили хороводи, що несли у дім оратая хліб і добробут.

Найпаче — на Ярилів день.

Васильківчани здавна шанували це свято. Приходило воно після того, як усі ниви були заволочені і засіяні, Тоді Ярило-світ сідав на свого білого коня, одягав на золоті кучері вінок із золотистої грядуниці [7] Грядуниця — кульбаба. , на плечі накидав білу опанчу [8] Опанча (єпанча) — кирея, чоловічий верхній одяг. із сріблистим мереживом, в одну руку брав оброть [9] Оброть — вуздечка для коня. , а в другу — пучок колосків. І так об'їздив усю зорану землю хліборобів. Над рахманною пахучою ріллею тоді стояли довгі і яскраві весняні дні. У ясний день Ярила — свято весни — найвродливіша з-поміж довколишніх поселян дівчина у такому ж золотому, з грядуниці, вінку сідала на білого коня і їхала в поле. За нею ішли старі й малі. Парубки й дівчата співали пісні й дарували їй квіти. Вона мала задобрити Ярила-Сонце тими квітами й просити у нього принести всім урожай на їхні ниви. Дівчата й хлопці бралися за руки, ішли ряд на ряд.

Ой ми в поле вийдем, вийдем, Ой ми з ладом вийдем, вийдем! Ой ми проса насієм, насієм… Ой ми з ладом насієм, насієм…

Дзвеніли пісні над нивами. Луна котилася з пагорба на пагорб.

Раптом у храмі Успенія отець Михаїл лютосно ударив в усі дзвони. Люди стрепенулися. Що таке? Гюрята Турячин усміхнувся:

— Пощо лякаєтесь? Наш святий отець хоче припинити отсі гульбища ідольські і піснеспіви поганські! Супроти його бога вони. Хрестіться швидше, грішники!..

Дехто з віруючих хрестився. Декотрі поволі завертали до града — йшли до церкви відмолити свій гріх, бо забули істинного бога й творили танцями й піснями ідолам старим свої молитви.

Гюрятин парубок Наслав повертався додому останнім. Підійшов до розгубленої Ярилової нареченої, що сиділа на білому коні, — Таїни. Узяв огира за оброть, повів за собою. У вечірньому небі вже мерехтіли зорі. Нестерпно пахло солодким молодим листям. Серце тривожили пісні, вони танули в синяві густих сутінків. Темінь вечора розтинав високий дівочий голос, що ніби одірвався од інших голосів, які м'яко слалися над землею.

Біля двору Васильківського ковача старого Претича Наслав подав Гайці руку. Дівчина втомлено сповзла з сідла й упала йому в обійми…

— Пуст-и-и… — Гайка пручалась у нього на грудях, а він і не відчув, що так боляче стиснув її. — Ох, як у ведмедя лапи… — Вона докірливо стогнала, а Наславу не збагнути: їй подобається його сила чи вона обурюється нею.

— За плугом ходжу, то й сила є.

Гаїна заводить коня до двору — завтра треба його відвести багатому смерду Топилу. Позичали на свята. Наслав стоїть незрушно. Що сказати їй? Якими словами спинити? Хоч на мить іще затримати.