Раиса Иванченко: Гнів Перуна

Але вони смикали його за руки, за ноги розкручували з усієї сили й кидали в чорну прірву. Летів отець Нестор поміж хмарами, між колючими зорями, між світами. Летів у чорній безвісті, якій не було ні кінця ні краю. Він задихався, розмахував ногами і руками, звивався тілом — не було зупину. Тоді хапав себе за бороду, за волосся, аби за щось зачепитись і спинити сей політ. Спинити!.. А вслід йому нісся громовий регіт. Усе навколо тряслося від того зловтішного гагакання. Танцювали хмари, стрибали зорі, і він підстрибував у якомусь шаленому танці. Від того безсилів і каменем летів униз. Падав! Аж свистіло у вухах. Аж спинялось дихання у грудях. Зникали в голові думки… І він помирав…

Лише тоді біси покидали його й зникали. Щоб знову об'явитись через якийсь час і, вхопивши за чуприну, тягати по землі й з розмаху бити об кам'яні стіни…

Отець Феодосій навчав: треба блюсти себе в молитвах від помислів скверних і від бісівської спокуси. То дияволи розпалюють у чорноризців, а найпаче у молодих, дурні спомини, грішні наміри і жадання. А ще потрібно від ситої їжі берегтися, від многоядства і питія безмірного також. Вони ж бо побільшують лукаві помисли, через те і трапляється гріх…

Отець Феодосій був першим ігуменом Печерської обителі, яку заклав схимник Антоній. Хоча в книгах він не дуже смислений, дбав про те, аби його братія чернецька навчилась книжному читанню і писанню. Тоді ж він заклав у монастирі схолу [6] Схола (від грецьк. schola) — «дозвілля», «місце навчання»); школа. : отець диякон, на ймення Никон, навчав усіх книжній мудрості. Ченці називали його Никон Великий. Бо й справді сей муж був великим не тільки своїм тілом, а — головне — діяннями своїми. Умів по грецьких, латинських та іудейських книгах читати, знав усі статути монастирські, усі правила церковні. Тому й інших навчав.

Казали свідущі, що колись Никон Великий називався Іларіоном і був пресвітером княжої церкви у Берестовім оселищі. Він перший і вирив у кручах сих собі печеру. Отоді написав своє знамените «Слово про закон і благодать», де возславив князів руських і землю руську. Було теє за князя Ярослава Володимировича. Возлюбив князь свого пресвітера, наставив у Києві митрополитом. А в тій печерці поселився градянин із Любеча — Антоній. Ніхто не знав його справжнього земного імені, бо він побував уже тоді в грецькій землї й став схимником. До Антонія сходились гнані й скривджені. Тікали од світу, який холопив тіло і душу. А коли гнів цареградських патріархів упав на Іларіона, першого руського митрополита, прибіг сюди у Печери й він, Антоній таємно постриг його у ченці, заховавши під іменем Никона. Згодом Никон сам став постригати у ченці прийшлих, та ще й навчав грамоти.

Усе на світі знав той Никон Великий. Його келія була закидана пергаменами, книгами, глиняними і восковими дощечками із таємними написами. Уже згодом передав дещо з того багатства своєму виучню — молодому Нестору.

Нестор жив тоді в келарні, яку побудував перший ігумен обителі Феодосій з божою і князевою поміччю. Руками чорноризої братії, звісна річ. Відтоді, як мисль Несторова торкнулася Слова і воно розкрило перед ним новий світ, життя його в обителі стало іншим. Наповненим і важким. Ніби прозрів від багатолітнього сну. Ніби зняв із очей полуду, а з серця — глухоту.

Усе, що зникло, стало сущим. Великі брані, трудні походи, славні подвиги, а також кривди, чвари, м'ятежі, льста і гординя людська. Він почав те все осмислювати й переписувати. Так, для себе. Спершу здавалося тоді, що засіяний зерном слів пергамен дихав новим життям, що писало в нього віще… Здавалося йому, що золотом відсвічують імена великих мужів. Що Пересторога змахує темними крилами ницості, заздрощів, льсти. Але він писав і про них. Бо ж із того нікчемного складається життя! Із тої ж чорної низоти можна розгледіти й збагнути святу велич…

Згадує нині — пече знову душа. Грішив, грішив писаннями своїми, бо жадав знати багато. Грішив і нині, бо згадував суєту людську. Свою нікчемність згадував… Як супроти бога руку піднімав. Як з волхвами водився… Звивистими стежками водив його Диявол в молоді літа. А може, так господь бог поклав, аби він зумів збагнути нині силу Слова нетлінного і силу духу людського…

Давно колись, за перших полянських князів, град Васильків звали просто Княж-городок. У центрі його стояли дерев'яні ідоли — Даждьбога, Сварога і бога Перуна також. Адже він був захисником слов'янського народу. Біля старого дерев'яного капища народьство тутешнє творило свої моління, приносило в жертви богу Волосу найкращих биків, влаштовувало гульбища. Бо того вимагали полянські боги — Рід і Рожаниці, які клопоталися за силу племені полянського. Від тих давніх часів й починався рід славнозвісного Туряка. Отам, де нині храм святого Успенія підніс свою главу, стояло дев'ятиглаве приземкувате капище. А навпроти, за ровом, яким було оточене святе місце, де жили душі добрих богів, починалась вулиця. Перша хата належала огнищанину Туряку. Сей муж був славний своєю силою і впертістю. До нього прислухались старі мужі на вічах, бо Туряк умів своїм словом повести за собою іних.