Відтоді минуло… Скільки ж це? Десь із півстоліття минуло. Отепер аж підрахував! Було не до споминів. То плоть свою бурхливу гамував молитвами, безсонням і голодом. То боровся із сатанинським духом і його чорними янголами в печерці. Потім став класти в пергамен временні літа. Отець ФеодосІй заповів було всім літописцям письмом своїм міцнити коріння роду руського. Бо распрі довкола, чвари і коромола князівська розпочалися. Певно, бог розгнівався на народ наш, бо спершу найгарячіше за інші народи возлюбив і вшанував, дав найбільше просвіти. Потім найбільше й покарав — за марнослав'я і гординю князівську.
«Геть-геть, розмисли суєтні! Нащо знову згадувати мирське?» — І, щоб спинити плин своїх споминів, заходився запально хреститись. Утікав від себе.
Дивна людина в рясі — ніби не знає тої істини простої, що від себе не втекти! І ніхто ніколи не утік від себе…
— Чолом тобі, брате! — раптом чує знайомий голос. Таки ж зовсім знайомий. Але не може відразу пригадати, хто ж се опинився коло його печери, став поруч. Думки все ще плутались поміж цими пагорбами і кручами печерськими, де блаженний отець ігумен, засновник обителі Печерської. благословляв молодого послушника на нову стезю в житті. Ще отець Нестор чув його рокітливий м'який глас, наповнений добротою, співчуванням і суворою правдою… То й далі стояв, заплющивши очі, тихо вслухаючись у минулі літа, що оживали в ньому. А коли згадав про несподіваного прибульця, мовив хриплувато, ніби повертався з тих далеких днів у нові часи:
— І тобі чолом…
Невже це Сильвестр? Знайшов-таки? Хоще подивитись на його розпач і втішитись своєю перевагою? Перемогою?
Рішуче труснув білою бородою. Поглянув у височінь неба, немовби просив у нього сили погасити в своїй душі м'ятеж духу, що ось знову вибухнув.
Швидким стрімким кроком рушив уперед, викидаючи далеко поперед себе сучкувату патерицю.
За ним дрібцював округлий чернець з чорною гривою волосся, що злиплими пасмами розсипалось на спині. На маківці його хвацько сиділа високо підбита нова скуфейка із чорного атласу. Ніби се і не чернець був, а чорноокий рум'янолиций парубійко, повен сили в широких раменах і певності в собі. Тільки чорна ряса з лискучими полами на округлому стані чревоядця гасила це враження.
— До тебе я, брате, за благословенням, — Сильвестрові слова доганяли спину Нестора. Отець Нестор пришвидшив крок. Не оглядався. Не бачив Сильвестра. По голосу відчував, як той упосліджено згинається, вбирає коротку шию в плечі, як човником складає вузькі, завжди вологі та липкі долоні й прикладас до грудей.
Отець Нестор благословінь не роздає. Єсть простий чорноризець, без сану! І слова його віднині ні до чого. Що йому тепер відведено на сьому світі? Бити землю чолом. З усіма погоджуватись. Усім коритись. Але коли б і сказав Силвестрові свої думки, то чи збагнув би він їх?
Той, хто вписує літа в пергамен, пише їх в повчання спадкоємцям простим і володарям можним. Тому він мас сягати думкою далеко іі глибоко. Не тільки залізним чи кістяним писалом видряпувати на цупкій телячій шкурі славні а чи худії справи володарів світу альбо мудрих пастирів духовних! Не тільки сіє. Але й своїм розмислом уміти піднятися над собою, зневажити кривди й образи, загнуздати душу, злетіти увись, здибитись, вистояти. Навіть коли гасне надія, коли під ногами хитається земна твердь… Тоді дано тобі пройти крізь смерть!.. Тоді можеш ганити одних і нагороджувати похвалою а чи осудом інших…
Сказав би сіє Сильвестрові, коли б знав, що отакому розмислу і отакій високості можна навчити сього чолов’ягу!
Нестор спинився. Так само раптово, як зірвався у стрімку ходу. Сильвестр ледве не наскочив на його п’яти
— Благословення, брате, проси в ігумена. А слово моє чи й втямиш. Але скажу. Одірви очі від землі й поглянь у небо. І довкола поглянь. На білий світ, сотворений не рукотворно, а любовію великою. Нехай отсей світ, і отся краса земна, й велика доброта сія увійдуть у твоє серце і водять десницею твоєю. Тоді збагнеш мудрість життя. І писало твоє писатиме на пергамені істинні заповіді для сущих і для прийдешніх. Коли ж не годен все те взяти у свою душу — порожні твої слова. Будуть лишень плодити скудомисліє і холопство душі. Хай бог тобі допомагає. Амінь.
Широким хрестом осінив оторопілого Сильвестра. І вже тихою ходою рушив далі. Важко переставляв втомлені ноги. Немовби в тих словах своїх залишив не тільки палкість душі, але й снагу та частку вогню, що так обпікав серце. А може, разом з ними передав свої думи, сподівання і свою любов велику до цього світу…
Читать дальше