Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Кара… кара… Бідному чоловікові — усюди уготована кара… усюди безвихідь… Кара від князів і мужів княжих за татьбу й пожоги; кара за відступництво від старих богів і за сумніви в нових… Хто поможе бідакові на білому світі?

— Лише від старих кумирів чекайте помочі! — трусив білою бородою сухий, із запаленими очима від нічних треб Сновид, — Лише на них уповайте душею і горнітеся серцем. Дайте в жертву Перуну, захиснику нашого роду, людської крові. Аби свої вогненні стріли гніву спрямував супроть ворогів наших. Як це робили ваші пращури.

Чи заперечиш мудрецю, котрому видається, що він усе знає? Як спиниш натовп, якому в душах висіявся страх і сумнів?

Таборище жило у гнітючій тривозі. Жони, стариці, отроки, діти зі сліпою покорою чекали слова від того, хто вдень і вночі говорив із богами і знав їхню волю. На кого вкаже його перст?..

Дев'яносто літ уже русичі ставили християнські храми і давали обітницю молитися грецькому богові, що прийшов на Русь із блискучої Візантії. Відтоді мало де проливали на жертовнику людську кров — новий бог і його святителі заборонили той звичай і жорстоко карали винуватців. Тепер ця кров рясніше мала проливатись на половецьких полях і в князівській коромолі, відстоюючи право і силу законного володаря землі і держави.

За довгий час люди відвикли навіть у думках від таких жертв. Але ж ось мудрий волхв знову нагадав їм про забутий звичай пращурів. Може, через те забуття і упав гнів на рід людський… Може… Та ніхто не чув у своєму серці поклику Перуна — хотіли всі жити й помирати своєю смертю, не жертовно.

Капище обходили стороною. Тихо плакали поза кущами. Хоча б мужі повернулися з волхвом Ростом! Хоча б раду сотворили вічеву!

Раптом на сонячній зеленій галяві, усіяній квітами жовтих дзвіночків — ключів од сонця, з'явився Наслав. Пригнав кілька пар гов'яди [18] Гов'яда — бик. і коней! Привіз кілька шкіряних мішків збіжжя. Буде дітям хліб, буде каша, буде м'ясо!

— Наславе! Наславе! Хай рятують тебе боги! Де мужі наші? Де отці чад наших? Що робити нам? Боги ждуть людської жертви!

Втомлений далеким переходом Наслав жадав відпочинку. Обрав безлюдне місце побіля кущів дикої малини, упав на теплу траву.

Крізь верховіття старих темних сосен, що перепліталися із світлими кронами беріз, лилась на землю дзвінка сонячна рінь. Обличчя ніжили пружинисті батоги пишно розрослої суниці. Над головою дрібно стукотіли невидимі дятли, висвистували рябці й синиці; десь неподалік, біля невеличкого озера, дудів одуд. Втомлені очі відпочивали на зеленому квітучому різнотрав'і.

Перевернувся на бік. Навпроти нього, де галява межувала з лісом, ворушились густі кущі малини. Там чиїсь руки нагинали довге гілляччя й оббирали солодкі ягідки, кидаючи їх у глиняний полумисок. Хто де? Чиясь біла хустина то мелькала, то зникала в гущавині. Аж ось вигулькнула з кущів світла коса на спині. Гайка!

Підповз до малинника, іскрадом пробрався до дівчини. Підняв із землі м'яку грудку, пожбурив у її бік. Грудка впала прямо в Гайчин полумисок, Вона злякано огледілась — нікого.

Наслав ізнову пожбурив якийсь камінець у неї. Він легенько вдарив їй у груди й покотився за пазуху.

— Ой! — зойкнула Гаїна й переполошено метнулась з малинника. Перестрибувала через невеличкі кущі, через бур'яни, вискочила на галяву й ошаліло промчала повз вогнища й опани [19] Опан — котел, сковорода. .

Помчала до капища. Жінки на галяві завмерли. Що трапилось? Боги подали їй свій знак?

І страх, і зачаєна радість, і полегкість на серці обуяли усіх враз. Не їм це випало… Не їхнім кревним… Претичевій Гайці!.. Красуні

Васильківській… Яриловій нареченій. А таки і правда, богам старим вона мила! Дивне й тяжке сум'яття змішалось з тривогою і гострою жалістю… Пекло від того в очах і в скронях, тіло бубнявіло відчаєними передчуттями…

Старий Претич першим збагнув біду. Важко звівся з колоди, на котрій сидів і шилом проколював шматки волової шкури — робив постоли. В цей мент перед ним упала його стара. Застогнала болісно.

— Іди до Сновида! Хай змилується! Хай вимолить у Перуна помилування!.. І- д-д-и-и! Д-о-н-ю! — гострий пронизливий зойк враз розрізав тишу сонячного зеленого дня.

До них з острахом наближались люди. Стояли, проте, віддалік. Тихі, цікаві, насторожені… І безвільні…

З-під білої хусти старої жони Претича вибилося пасмами сиве волосся. Вона рвала на старечих висохлих грудях сорочку, лицем, мокрим од сліз, припадала до землі. Глухі ридання трясли її худе маленьке тіло.