Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Васильківці завжди опасливо поглядали на нього. Побачивши здаля, запопадливо хрестилися, яко на апостола. Бувало, що не ту руку здіймали для хреста — отець не лютував. Лагідно підходив, опускав лівицю, здіймав догори десницю. «Отако, чадо… Отако-о!.. — гудів густим жрелом, яко джміль. Від того його боялися ще дужче. Може, й справді сей християнин був довіреною особою від самого бога?

Але бог, здається, знову вивіряв його силу духу і довготерпіння: таборищани не поверталися до града. Та й що міг зробити? У руках у нього — лише святе письмо і святий хрест. Зброя його — слова із святих писань далеких пророків, що колись своєю самовідданістю й вірою побільшували стадо Христове, Для русичів сії слова були мало зрозумілі. То ж він і мізкував над тим, як зробити сію віру грецьку, чужинецьку, ближчою до серця русича. Найзрозумілішим могли бути

всепрощенство і благодать, яких усе життя чекає бідак від сил вищих. Отож на се й напирав.

Коли у Василькові об'явився з дружиною новий київський тисяцький воєвода Янь Вишатич, щоб виловити в лісових хащах ослушників, отець Михаїл рішуче запротестував. Негоже карати покараних., Їхній час скоро настане — зійдуться у свої господи, сядуть на своїй землі. Хлібороб-оратай не може жити без ниви, не може дітей своїх годувати одною звіриною. Та й осінь… осінь надходить!..

Воєвода не знав, як бути. Чи послухати мудрої поради отця Михаїла, чи оголити мечі й кинутись виконувати наказ Святослава Чернігівського, що нині став київським волостелем. Рече бо князь воєводі: «Аз єсмь первійший князь землі руської. Смерди, холопи, і рукомесні людове, і боярове, і князі меншії — не можуть мені супротив чинити. І мзду по закону «Руської правди», отцем моїм Ярославом сотвореної, мають безвідмовно давати! Коли ж ослух вчинять — чи бути живу тоді челядину альбо вельможі, котрий влади осподина свого не визнає?!»

Отець Михаїл розумів, що князь Святослав спішив напхати чрево своє, дорвавшись до золотого столу київського Ярослава Мудрого.

Воєвода Янь не осмілювався ослухатись свого князя. Збирався-таки йти на лови волхва Роста, аби покарати злочинців-пройд за татьбу й пожоги. І те правда: рабіжники сії не лише гублять господарське добро, але чинять ще більшу кривду — сіють смуту, непослух і сум'яття в душах окольних поселян. Коромолять супроти князівської влади, супроти бога гординю піднімають.

І раптом ось цей вістун.

— До тебе, отче, — непевним голосом мовив Наслав. — Прибіг із лісу.

Вужі чорних брів звилися на вузькому чолі отця Михаїла.

— Знаю сіє. З чим же приїхав, сину?

Голос вкрадливо-спокійний, а очі пильнують кожен порух.

— Рятуй людей, отче… Волхви!.. Кров людську хочуть на требищі Перуновім пролити. Рятуй! — Раптом Наслав упав на коліна. В його очах уже розгоралось-гуготіло полум'я під Перуновим дубом.

Отець Михаїл відразу все збагнув. Швидко перехрестився. Прошепотів злякано:

— Хто пішов проти життя — нехай платить життям!

— Але ж, отче… ти вчив, що бог наш Христос — милостивий. Люди низькі — жорстокі через сліпоту свою. Просвіти їх… Помилуй!

— Авжеж… Люди не винні в пролитті крові. Винні волхви. Молися, сину, о прощенні людських гріхів — і тобі воздасться. А я скажу воєводі Яню. Ти поведеш його дружину до табору. Це далеко?

— Ні, у боярському лісі. Коло озера.

— Ходімо, розкажеш воєводі сам.

— Отче благий, попроси воєводу, аби нікого не карав. Попроси!

— Попрошу… — буркнув отець Михаїл. Він ішов так навально швидко, що Наслав ледве встигав за ним.

На острівці великого озера, довкола якого кружляли вулиці града Василькова, воєвода Янь Вишатич трапезував із воями. Отець Михаїл велів отроку [21] Отрок — молодший дружинник князя. гукнути воєводу зараз же.

Нарешті Наслав роздивлявся зблизька знаменитого Яня. Знаменитого подвигами своїх пращурів.

Зростом невеликий, дрібний у кості, вузькогрудий і зизоокий, відприск славних воєвод княжих не викликав у нього довіри. Хлопець відступив назад, за спину отця Михаїла. Що може зробити цей, схожий на попелястого їжака, гостроносий, вузьколиций мужичок? Невеличкі світлі очиці, невеличкий ротик — дрібний в усьому. Рідкувате й м'яке, але миршаве волосся бороди й голови — зовсім не виявляли в ньому сили пращура його — билинного воїнника новгородськогоДобрині, ба! — навіть правнука — книжника знаменитого новгородського Остромира, від котрого були Вишата і сини його Вишатичі — Янь і Путята.