Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Гайка заніміло стояла. Не вірила у своє порятування.

— На коня її! До лічця! Хай пошепоче… Ляк виллє з душі її! — крикнув воєвода до дружинників.

— Гріх береш на себе, воєводо. Не боже се діло — відьомське! — обурився отець Михаїл.

— Це вже моя справа, отче! — крутнувся Янь від нього і легко скочив у сідло.

Наслав метнувся до Гайки, схопив її обм'якле тіло в оберемок, як сніп, і кинувся бігти,

— Заберіть її! — скипів воєвода у сідлі, аж на стременах піднявся.

Двоє дужих дружинників вмить догнали Наслава, вирвали Гайку з його рук і понесли до своїх коней.

— Де волхв? Де Сновид? — раптом пригадав Янь Вишатич. — Де брат його?

Наслав аж затрясся. Треба сказати Росту… Аби не випустили воєводину дружину з боярської пущі. Одійшов у гущавінь лісу. Тихо свиснув. Поряд обізвався кінь. Уже здаля почув сердитий голос Яня:

— Пощо людей губиш, лукавцю? Держи одвіт перед нами!

— І перед богом! — пробасив отець Михаїл.

Воєвода Янь Вишатич чинив суд на волхвом. Сновид ще димився. Безбородий, безбровий, безволосий, з чорним ганчір'ям на обпеченому тілі, крізь яке просвічували ребра і гострі старечі лікті — він скидався тепер на кістлявого голошийого голопуцька, що невнарок випав із гнізда.

— Перед твоїм богом я не в одвіті,

— з димом видихнув Сновид. — Твій бог не захистив людей од біди. Твій бог — чужий нам. Не може зігріти наше серце. Лиш… охолоплює його!

— Пощо сквернословиш, волхве?

— гримнув на Сновида отець Михаїл. — Ось бачиш, він допоміг врятувати життя безневинної ковалівни. Се його перст указав нам сюди путь.

— Її захистив не ваш бог — це Перун віддав її людям… Пожалів… — нарешті вимовив.

— Коли твої боги такі всесильні, волхве, хай порятують тебе від мого меча! — Воєвода вихопив із піхов меч і заніс над головою Сновида.

Сновид гордо підняв обсмалену голову. Рушив до вогнища.

— Держіть! Кинеться у вогонь! — скрикнув воєвода.

— Не кинусь, воєводо, — волхв ледве зібрав сили для тих слів. — Мої боги, Яню, кажуть, що ти не вчиниш мені нічого. Я захищав людей од напасті й голоду.

— Захищав татьбою? Грабежем? Де твій брат Рост?

— Мій брат Рост не грабіжник і не злодій. Він відбирає лише те, що багатичі захарлали у смерда. Збіжжя і животину, аби діти людські не померли з голоду.

— Рост зі своїми людьми вбиває можців. І сіє непослух і смуту. Він прийме смерть. І ти приймеш смерть.

— Се благо, воєводо, — смерть! Але мої боги кажуть, що я не вмру. Буду жити сам, і віра моя житиме.

— Брешуть твої боги, волхве. Зв'яжіть його, гей, дружино! Заткніть пельку, доки не знайдемо Роста!..

— Уже ранок, воєводо, — сонно пробасив отець Михаїл. — Утрениця висівається з небі.

Вишатич поглянув угору. Над чорнотою лісу, що внизу висвічувалась рожевими спалахами гаснучого вогнища, синів світлий пруг неба. Він усе прозорішав та ширшав.

Воєвода втомлено обіперся на руків'я меча.

Хтось шарпнув його за стремено. Янь Вишатич злякано стрепенувся. Здається, він задрімав у сідлі? Пам'ятає густу синь пруга над лісом, а тепер там рожеве світло. Утрениця розливає по небу день. Скоро Денниця покотить по ньому свої білогриві коні.

Перед ним стояв невідомий старець.

— Ти воєвода Янь?

— Я. А ти хто? — Вишатич міцніше притискує коліньми боки свого огира. Той напружився, нашорошив уха, ладен будь-якої миті зірватись з копит.

— Я Рост! — визивно випрямив плечі довгобородий, — Сам до тебе прийшов. Відпусти брата мого Сновида. Наші боги добром тобі воздадуть.

— Ваші ідоли? Ха-ха! Оці дерев'яні обрубки? Нічого не можуть робити вони, оті колоди необтесані. А ти від бога істинного матимеш кару. Яко і брат твій соумисленник. Ти, може, ще більшу кару матимеш, бо скільки погромив властоїмців! Скільки людья совратив у гріх? Гей, дружино!

Старець мовчки простяг руки вперед.

— Позорище довкола нас і лжа… Бери мене, воєводо. Прийму смерть із братом своїм.

— Достойно мовиш, волхве, — зрадів Вишатич і засовався у сідлі. — Але звідки дізнався, що я тут?

— Боги мовили мені про це.

— Боги?! — Янь Вишатич насупив світлі брови. — А може, отой хлопак?..

Волхв Рост промовчав. Йому було тепер байдуже усе — і минуле, і майбутнє, і заповіді, і молитви. Душа його надто втомлена бідами й боротьбою. Тепер чекав спокою. На відміну від свого старшого брата Сновида, Рост не володів відчаєно впертою вірою в старих богів. Жив більше життям земним і гріховним, ближче до серця приймав кривди й болісті людські. Тепер волів швидше піти у царство Пека, аніж бездіяльно споглядати, як утверджується довкола лжа, облуда, як вдосконалюється лицемірство, а істина обростає брехнею, як можці й попи обкрадають пам'ять людську, як охоче люди вбивають власними руками і свій старожитній звичай, і своє велике минуле… В майбутньому не було вже місця ні для нього, ні для його брата Сновида.