Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Молися, жоно. Молися нашому заступнику Перуну. Хай зніме з нас свій гнів. Проси доброго Даждь-бога, аби світлом своїм щедрим умилостивив злого Дива-Перуна.

Претичиха заломила над головою руки:

— Почуй, Небо, вслухайся, Земле! Порятуй чадо моє від гніву Дива-Перуна. Вітри крилаті, Стрибогові онуки, однесіть його гнів на кияне, замкніть у труну-гробище, розсійте по чистому полю! Поклонюся тобі, гой єси Вогонь-Вогневище, і тобі, Полум'я-Полум'янище, візьміть моє тіло до себе, а серце віддайте Перуну, а очі Ворону, а душу вкиньте в смолу киплячу, аби за гріхи свої до віку каралася. Молю вас, благаю… До Землі-матері припадаю!..

Голосила-ридала, до землі никла стара Претичиха, благала богів захистити єдину втіху її…

Похнюплено стояли доокруж неї люди. І плакали.

Коли підійшов Наслав, не відразу втямкував, що то за горе у Претичів.

Сновид рішуче одвів од себе руки старого коваля, якими той хапав волхва за поли довгої сорочки, прагнучи спинити його…

Претич спіткнувся й упав на землю. Не мав сили підвестися. Наслав кинувся до нього, посадив розм'якле тіло його на пеньок.

— Батію, яка біда гне тебе?

— Гайку нашу… ох… покликав до себе Перун.

— Гайку?! — скрикнув Наслав. Усе раптом збагнув.

А Сновид узяв Гайку за руку і вже повчав:

— Благословіть її для трудної години, люди. Вічна тиша і вічний спокій уготовані чистій душі. Не знати їй більше ні горя, ні болістей, ні скрути. Не потривожать нехай серця обраного ані печаль, ні лжа! Убереже її Перун від безчестя й падіння! Люди, нехай одлетить із душ ваших жалість і печаль. А обраниці Перуновій — нехай у серці відкриється інша радість і проллється інший світ.

Гайка заніміло стояла й зляканим заціпенілим поглядом когось шукала. Якоїсь відради… помочі… сили…

Її очі зустрілись із поглядом Наслава. Сіпнулась до нього і тої ж миті спинилась. Переполошено дивилась на жінок, що стиха завивали-голосили… Осторонь сиділа її мати. Уже заніміла від горя. Здавалося, вона не бачить Гайки.

— Одягніть її в найкращі обнови, — звернувся Сновид до стариць. Узяв Гайку за руку й повів знову до капища.

Наслав шаснув за ним. Вирвати дівчину із рук волхва! Але спинився: все одно вона не піде з ним. Не послухає. Вона сама вірить у своє обрання…

Бігти!.. Кликати мужів з походу… Порятувати життя… Гайка не може так просто вмерти… на жертовнику

Густий ліс стримував біг коня. Наслав лютував, бив п'ятами в боки, сіпав за оброть. Але скоро вичах. І тоді в його запалений мозок прийшла твереза мисль: Рост не прийде для врятування Гайки, яку нібито сам Перун обрав собі у жертву. Скаже: богам старим потрібні найкращі, найчистіші, безгріховні душі. Через те Наслав повинен сказати про великі Гайчині гріхи. Який же гріх він знає за нею? Довго пригадував. Перебирав у пам'яті все, що знав.

Нарешті згадав. При народженні Гайка хрещена у церкві батьками своїми. Отець Михаїл підтвердить. Тоді її нарекли Анною. Лиш за старожитнім поконом люди давали дітям старі імена. Гайку мати назвала Ґаїною — бо попід гаєм хата Претича, там, у гайку, колиска дитини висіла літом, там і виросла дівчинка.

Чи ж згодиться Рост за сей гріх відвести від дівчини смерть? Скаже: не її то вина, що батьки хрестили й ім'я християнське дали. Душа її — чиста. Тому й покликав її Перун на свій очисний Вогонь стати!

Наслав спинив себе. Треба їхати до града. До отця Михаїла. І чим ближче під'їжджав, тим більше впевнювався, що іншого виходу немає…

Отець Михаїл відразу вийшов на ганок, як тільки забачив невідомого верхівця біля своєї конов'язі. Відчув — щось важливе привіз незнайомець. Надто зачучверілий на вид, надто розхристаний. З топірцем за паском, босоногий, хапливі рухи…

Отець Михаїл — муж дебелий і ладний собою. У раменах — сажень, жрело [20] Жрело — голос. мав зичне, яко труба ієрихонська, гукав ним далеко. Як затягне у церкві «Алілуйя» — здається, баня над храмом піднімається вгору. Чорна борода його починалась од самих очей і ховала все лице, в густих щетинистих кучерях. Зате очі в отця Михаїла були великі, сірі і надто уважні. Здавалося, що їх пильний і спокійний погляд нанизував на вістря думки все, що грішний чоловік жадав заховати за душею. А ще були примітні в отця Михаїла руки — великі, ваговиті, яко лопати. Навесні вони не цурались чепіг — свою ниву отець плужив сам, запрігши пару сірих волів у плуга. У жнива — йшов у поле з косою за плечима. Виспівувала вона в його руках. Стіною падало стигле жито. Добрий був муж сей. Міцний і силою в руках, і вірою в свого бога.