Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Не все ж то козак, що шаблі не має!

— У турецького паші добув. У бою…

— Вся в сріблі! — шанобливо сказав хтось з козаків.

— Довга яка. З орлом…

— Шабля орла. Кубанці кажуть, це — клеймо старого українського майстра. Тільки звідки воно — в Туреччині?

— Поїдеш з нами? Ми коней перегоним на станцію. До Єрок, — спитав Семен. Як потім помітив Рудь — у справах він завжди говорив коротко і суттєво.

— Звичайно, поїду, козаки. З вами для мене — честь!

— …Ми почали ще в березні — як тільки відрікся цар. Ананій Шевченко, Сорока, Антін Шкільний, Шаповал, Грицько Іванченко зі Смоктієм. То вони перші дістали дубові списи під стріхою. Уявляєш? Справжні дубові, ще гайдамацькі. Ніколи б не повірив, якби не бачив. Їм по сто п’ятдесят років — а вони як нові. Дуб!

Максим слухав Семена й краєм ока бачив, як у відчинених дверях вагона відбігають знайомі до болю краєвиди. Зелені поля, ліси, балки, урочища. Він не бачив рідну землю майже чотири роки! Рудь відразу ж знайшов спільну мову з Семеном. Шкільний вчитель, грамотний — мав про що говорити зі студентом університету. Хоча й провчився Максим у Києві заледве два літа.

У Семенові відчувалась величезна спокійна сила. Справедливий аж до нетерпимості, любив своїх воїнів якоюсь звірячою любов’ю, дбав про козаків коша, особливо щодо провіанту для людей і коней. Сміливий і спокійний в бою, та інколи в ньому пробивалась гаряча шаленість, яка допомагала вивести бійців з найважчої пастки. Його любили й поважали козаки, бо в краї ще досі живі традиції запорожців. Звенигородщина — козацький край, козацька земля!

— …У Звенигородці стояли військові частини, то більшовики вели пропаганду. Як зрікся цар Микола, з’явилась і рада робітничих і солдатських депутатів і навіть профспілки. Та вони чужі тут. В основному — євреї та пролєтарії зі Смоленщини. Їхня пропаганда багатьох не торкає. «Заводи рабочім» — селянам не треба. «Зємлю крєстьянам» — то земля і так наша. Селяни не розуміють, нащо ділити порівну. Це значить — у хазяїна забери, ледарю віддай! Тому більшовики тут не мають сили. А ми — маємо! В березні й пройшов перший з’їзд Вільного Коша.

— На ньому Семена вибрали кошовим отаманом, — встряг у розмову Марко. — І постанову прийняли, що до козацтва не можна приймати кримінальних злочинців та людей, ворожих до України.

— Зброї вистачає?

— Ми відразу захопили військові склади зі зброєю. Кіш боронить села від дезертирів, які йдуть з фронту. Найбільша в повіті — Кирилівська сотня — до тисячі козаків. У Моринській — п’ятсот шабель.

— А хто сотники?

— Тарасівської — Ананій Шевченко, Вільховецької — Антін Шкільний, Лисянської — Сорока, Козацької — Шаповал, Пидинівської — Красюк. В Єрках ось — брати Піхоти.

— Я на фронті більше року командував сотнею. Не вистачило два місяці, щоб отримати чин ротмістра.

— Де на сотника вчився?

— Взимку п’ятнадцятого закінчив школу прапорщиків в Горі, навесні в боях став хорунжим, а восени, в Персії — на сотню. За цей час у полку трьох сотників убило.

— Зараз сотню тобі дати не можу. Хлопці всі стоять. Але згодом — будеш сотником. Як себе покажеш.

— Як уб’ють когось на сотні? Не переймайся!

— Війна буде! Бачиш, Винниченко визнає уряд Керенського. Танцює перед Москвою. Я чув, що він взагалі боїться козацького руху. Для нас Тимчасовий уряд — не указ! Ми за тиждень можемо виставити двадцять тисяч шабель. Це сила! Її треба перетворити в армію з залізною дисципліною. А вони, — Семен махнув рукою, — бояться, що в Петрограді щось не те подумають. Досі граються в «єдіную нєдєлімую», просять автономію. Ой, боюся, дограються. Та пізно буде! Ми зараз не те що автономію — незалежність взять можем. Силою! — Семен від злості вдарив кулаком дерев’яну стінку вагона.

І та злість Семенова заслуговувала на повагу.

З поїзда Максим зійшов на станції Єрки. Трохи допоміг розвантажувати коней, та Семен його відправив додому — до матері. Максима аж взяла нетерплячка — бо дома не був більше трьох років! Матері з госпіталю передав вісточку, що живий, бо до того й не знала, сердешна, що з ним. До окраїни Звенигородки Рудя підкинув на коні Іван Лісовенко.

Поспішав по знайомій до болю стежині берегом, над Погибною — десь тут запорожці триста років тому перебили татарів, так річку й назвали, бо погибель принесла ворогові. Мав за плечима шаблю в шкурі та солдатський цупкий сидір з дарунками: барвиста перська шовкова хустка для матері, срібні східні каблучки для сестер, пляшка вогненної чачі для батька. Мав на кутку ще знайому дівчинку — мала ще була, як тікав на війну, Оленкою звали. То для неї беріг найкращу каблучку, з червоним каменем.