Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Вовчик-Пістолет дивився на все те несхвально.

— Жвездик, — бувало, казав він малому Роману, — ти не тим в жизні займаєшся. Лека тебе не тому вчить, — і на цьому слові давав Леці потиличника, бо був на три роки старший. — Ану, дай Лекі в зуби!

Лека, розмазуючи соплі, ставав у боксерську позу і кричав:

— Тільки попробуй, Ром, я тебе наб'ю!

Малому Роману було трохи жалко Леку з його балалайкою, та й, крім того, безкомпромісне батьківське виховання вже накладало вето на безоглядні дитячі розваги та бійки — бо битися недобре. Проте Вовчик не переставав виховувати у малого Романа «характер». Саме Вовчику першого вересня батьки доручили вести малого Рома вперше до школи. Цей день малий назавжди запам'ятав ще з однієї події.

По обіді, коли Ром вже перевдягнувся зі святкового одягу, батько — Віктор Рудинський — забрав його з собою на великій вантажівці, й вони їхали через пришерхлі, ще серпневі поля, аж поки на небосхилі не забовваніли високі кургани. Тоді батько взяв круто ліворуч і виїхав на вузеньку польову дорогу, якою вони дісталися першого кургану, поки вантажівка не вперлася широким носом у схили. Батько взяв Романа за руку і мовчки дерся аж на саму гору, де вони сіли біля великого каменя й довго дивились на поля, ліси і ріки, на весь той неповторний краєвид, що знайомий кожному в Україні: і велич, і небо, і сонце, й буяння фарб, і відчуття безкінечного простору до самого небокраю. А тоді батько показав на кургани, що височіли навколо, і сказав малому Роману слова, які той запам'ятав назавжди:

— Бачиш, синку, отут лежать наші хлопці…

Бо то височіли впереміш скіфські й козацькі могили, і всього їх числом було дев'ять. Батько не сказав тоді, що двадцять три роки тому, коли йому, Віктору Рудинському, тільки-но виповнилося дев'ять років, йому показав ці кургани дядько Владик майже з тими самими словами. Дядьку Владику й Івану Рудинському, може, їх показав дід Гаврило, і так воно йшло до самого Конона, а тоді й далі і далі, в глибину віків — і ті ж самі слова Ром через тридцять років скаже на цьому самому місці своєму синові. Як і древню пісню, яку співав колись малому Віктору дід Іван після чарки і яку, в свою чергу, співав йому, Івану Рудинському, прадід замість колискової:

До схід сонця — тобто, затемно, до світанку. Але ж і — туди, де сходить сонце, до світла, до первозданості, чистого начала. До того світлого майбуття своєї землі, своїх дітей, заради якого віддавали свої життя могутні предки: великий Святослав, Наливайко, Хмель, Богун, Сірко…

Тож день першого вересня видався багатим на враження. Вранці, по дорозі в школу біля старезної стіни міського маслозаводу Вовчик показав Романові симпатичну струнку дівчинку — семикласницю, що вела за ручку такого ж малого, як Ром, чорнявого хлопчака, і сказав:

— Бач отого Чорного? Ану іди дай йому копняка!

Роман ще не знав, що Чорня, якого потім так і прозвуть у школі, стане одним із його кращих друзів, із тих, що насправді близькі духовно. Проте легка нотка такту, мабуть, уже тоді була присутня в характері, бо він підбіг і замість буцнути ногою, шарахнув малого по голові портфелем, та ще й не так щоб сильно. Чорня розхлюпався, старша сестра підняла гвалт, а Вовка-Пістолет від задоволення аж трошки підріс — бо він таки підбивав клинця до тієї гарненької смаглявої сестри Чорні Світланки.

Липень 1917 р.

Вже з перших днів дома Максима захопила козацька вольниця. Разом із Семеном він гасав по навколишніх селах, виступав на мітингах, скликав сотні, складав списки. Десятого червня на засіданні Центральної ради в Києві був проголошений Перший Універсал. Вість про нього в Звенигородку привезли наступного ж дня — двісті верст до Києва то не відстань!

— Ми незалежні! Світ мусить рахуватись з фактом нашого існування! Тепер і в нас є своя держава! — кричав з радості Семен на міській площі.

Вже за тиждень селяни повіту самі збирали «земельний податок» по десять копійок з десятини — і везли в Київ, до урядової скарбниці. Щоб підтримати свою країну!

Та вже в кінці червня стало ясно, що в столиці щось іде не так. За вірними словами Універсалу не було вірних дій! Кажуть, прем’єр Винниченко дуже не любив військових. І таки сам їх боявся, бо хтів отримати дозвіл на автономію з Петербургу.