Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Нічего сєбє, шашка! Можно — махнуть?

— Махни.

Шабля зі свистом розітнула повітря.

— Ну й рубіт!

— Подобається? — спитав Тютюнник.

— Очєнь!

— Максим її здобув у бою. Кубанський полк поліг, тисяча братчиків. Але й турка зубами гризли, поклали — до п’яти тисяч. За той бій йому Георгія дали… Приходь до нас в військо. У нас багато кубанців.

— Как же я прійду — мєня ж вот оні расстрєлять хотят!

— Відпусти їх, Максиме. Й малого також. Шаблю тільки віддайте. Приходь до Дюка, там у крилі штаб. Спитаєш Тютюнника. Я тобі шаблю дам. Не таку, як його, але теж похватну!

Вони сіли в авто й рушили з місця. Босяки спантеличено стояли посеред дороги й дивились услід машині.

— Ти життя більш на ганчір’я не міняй, чуєш, Михайле! — крикнув Юрко в круті стіни узвозу.

— … Думаєш, прийде? — за якусь хвилину мовчанки спитав Максим.

— Прийде. Ти бачив, як у нього очі горіли? То козацька кров грає… Мені колись старий дід казав: хочеш перевірити на завзятість — дай йому в руки шаблю! Як схопить її обома руками, як начне плакати й кричати, коли забирають — значить, в роду кров козацька… Кров своє знає… В мене самого руки трусились, коли домаху взяв уперше…

— А я першого разу й не пам’ятаю. Змалку в діда на стіні висіла. Прадідівська. Я й тягав, як ніхто не бачив…

Місто неначе спромоглося наторгуватись востаннє, відчувало, що більш нічого цього не буде. Один з підрозділів штабу знаходився на самому березі моря, на площі біля Дюка. Два жовтаві будинки крилами охоплювали площу до Потьомкінських сходів. В одному з них колись знаходилась торгова фірма, бо в шафах лежали рахунки компаній. Мило, коноплі, канати, раки. Максим з подивом знайшов контракти, в яких одна з одеських фірм погоджувалась завезти в Швецію… два мільйони дністровських раків. Живих, перекладених вогким мохом! «Компанія Лібермана», «Фірма Милославськош», дати: 1912-й, 1913-й рік. Де тепер всі ці люди? Чи думали кілька років тому, у благополучному багатому місті, що все так складеться? Війна, революція, жертви… Шляхи Господні несповідимі…

Юрко розквартирував Рудя поруч із собою, в розкішному шахському палаці в самому центрі міста. Неподалік від пам’ятника Дюку і Оперного театру. Кожного ранку фуражири їздили на Привоз й «діставали» там різноманіття свіжої, ще живої чорноморської осетрини з ікрою, камбали-калкана, креветок й навіть тих самих величезних, заморожених з осені у льодниках дністровських раків.

Григор’єв їздив Одесою в позолоченому генеральському авто, яке в паніці покинули французи, а інколи — в позолоченій же ж шахській кареті. Палац у сімнадцятому і справді здавали в аренду шаху Мохамеду Алі, який втік з Ірану від революції, й, натомість, невдаха, потрапив у самісінький вир революції в Україні. Кажуть, за недовгий час відносного спокою шах добряче побешкетував у місті й навіть викидав з балкончика палацу своїх жінок за якісь там провини. Балкончик, правда, — зі сходів на перший поверх, але й жінок у нього було багато. Шах навіть з радістю сприйняв «пролетарську революцію», в честь чого давав гучні гулянки, аж поки по нього не прийшло чи то ЧеКа, чи денікінська контррозвідка, після чого його натхнення пропало, а потім зник і сам шах, ніхто не знає куди й подівся.

Юрко для штабу відібрав три чорні авто, які ще недавно возили французів. Тож Рудь мав у себе машину, на якій, бувало, їздив за справами з водієм Рішельєвською, Арнаутськими вулицями, Італійським, Французським бульварами, чим дуже цікавив місцевих панянок.

З часом одеські більшовики обридли Григор’єву. Ходили щодня до нього, вимагали віддати склади, пропонували йому виступити за Дністер й «експортувати революцію» в Румунію і Угорщину.

— Прислали мені тридцять штук комісарів! — жалівся отаман Тютюннику. — Кількох навіть наказав розстріляти.

— В Одесі формують «чрезвичайку», — обурювався Максим в штабі. — Привезли триста «красних» китайців й негра Джонсона — з Москви. Кажуть, звір, майстер московського ЧеКа — майстер з тортур. Таку наволоч треба забити в пень!

— Зачекай. Ще не час, — втішав Юрко.

— А коли буде час? Нам треба об’єднатись проти цієї чуми. Всім. Григор'єву, Петлюрі, Махну, Гризлу з Чучупакою. Хіба ти не бачиш, що комісари для нас — найбільша біда?

— Твої отамани — зарозумілі царки. Кожен хоче бути командантом повіту.

— Ну то вмов їх. Ти ж умієш! Умієш, та тільки не хочеш. Хочеш очолити армію замість Петлюри. Сам стати «компрєдом» в Україні — на багнетах Григор'єва…